Засаднчі міфи ізраїльської політики

^{Джерело: Бен-Гуріон і Шерток в "Чорній книзі: угода Хаавара", с. 294. Цит. За кн.: Т. Сєгев. Сьомий мільйон. Париж, 1993, с. 30 і 595.}

Оборудка була вигідною для обох сторін: нацистам вдавалося в такий спосіб прорвати блокаду (сіоністи продавали німецькі товари навіть в Англії), а сіоністи здійснювали "вибіркову" імміграцію, як і хотіли: іммігрувати могли тільки мільйонери (чиї капітали дозволяли розвивати сіоністську колонізацію Палестини). Відповідно до мети сіонізму було більш важливим врятувати з нацистської Німеччини жидівські капітали для розвитку їхнього підприємництва, ніж зберегти життя бідних жидів, не здатних працювати або воювати, — вони були баластом.

Ця політика співпраці тривала до 1941 року (тобто вісім років після приходу Гітлера до влади). Ейхман перебував у зв'язку з Кастнером. Процес Ейхмана відкрив, принаймні з одного боку, механізм цієї співучасті, цих "обмінів", здійснюваних сіоністами: "корисних" для створення жидівської держави людей (багатіїв, техніків, молодих людей, здатних зміцнити армію, і т. п.) на масу «менш вигідних» жидів, які залишалися на сваволю Гітлера.

Голова цієї організації Іцхак Грюнбаум заявив 18 січня 1943 року: "Сіонізм передусім. Можуть сказати, що я антисеміт, що я не хочу врятувати Діаспору, що в мене ні "а варм їдиш харц"… Нехай говорять, що хочуть. Я не вимагаю від Жидівського агентства, щоб воно асигнувало 300000 або 100000 фунтів стерлінгів на допомогу європейському жидівству. Я думаю, той, хто вимагає такі речі, здійснює вчинок проти сіонізму".

^{Джерело: Грюнбаум. Дні руйнування, с. 68.}

Такою ж була точка зору Бен-Гуріона: "Завдання сіоніста — не порятунок "залишку" Ізраїлю, що перебуває в Європі, а порятунок землі Ізраїльської для жидівського народу".

Цит. за вищезгаданою книгою Тома Сєгева, с. 188.

"Керівники Жидівського агентства згодилися з тим, що меншість, яку можливо врятувати, повинна бути обраною заради потреб сіоністського проекту в Палестині" (там же, с. 125).

Ханна Арендт, одна з найвидатніших захисниць жидівської справи у своїх книгах, була присутньою на процесі й присвятила йому книгу "Ейхман у Єрусалимі". Вона показала (на с. 134–141) пасивність і навіть співучасть «жидівських рад» (юденратів), дві третини яких управлялися сіоністами.

Відповідно до книги Ісаї Трунка «Юденрат» (Вид. Мак Міллан, Нью-Йорк, 1972), "за розрахунками Фрейдягера, половина жидів могла би врятуватися, якби вони не додержувалися інструкцій жидівських рад" (с. 141).

Примітно, що під час святкування 50-ї річниці повстання у Варшавському гетто глава ізраїльської держави вимагав від Леха Валенси не давати слова Мареку Едельману — помічникові керівника повстання, єдиному що залишився живий.

Марек Едельман дав в 1993 році інтерв'ю Едуардові Альтеру, кореспондентові ізраїльської газети "Га-Арець", у якому він нагадав, хто були справжні засновники і герої "Жидівського бойового комітету" Варшавського гетто: соціалісти з Вандем'єра, антисіоністи, комуністи, троцькісти, Михал Розенфельд, Маля Ціметбаум, сам Едельман і меншість лівих сіоністів з Поалей Ціон і Гашомер Гацаїр.

Вони боролися проти нацизму із зброєю в руках, як це робили жиди-добровольці інтернаціональних бригад в Іспанії: більше 30 % американців із бригади Авраама Лінкольна були жиди, яких тоді хулила сіоністська преса через те що вони боролися в Іспанії, замість того, щоб їхати в Палестину.

^{Джерело: "Джуїш лайф", квітень 1938 р, с. 11.}

У польській бригаді Домбровського з 5000 польських громадян 2250 були жиди.

Ці героїчні жиди боролися на всіх фронтах світу, разом з усіма антифашистськими силами, а сіоністські керівники в статті їхнього представника в Лондоні, озаглавленої " Чи повинні жиди брати участь в антифашистських рухах?", відповідали "ні" і вказували єдину мету — "облаштування землі Ізраїльської".