Засаднчі міфи ізраїльської політики

З тих пір жоден кандидат у президенти Французької республіки, до якої би партії він не належав, від Мішеля Рокара до Жака Шираку, включаючи Міттерана, не міг обійтися без паломництва в Ізраїль за благословенням засобів масової інформації. Вплив цих засобів лобі, керівним центром якого сьогодні є LICRA (Міжнародна ліга проти расизму і антисемітизму), настільки потужний, що дозволяє йому маніпулювати громадською думкою за своїм бажанням: хоча жиди становлять у Франції близько 2 % населення, вирішальний голос належить засобам масової інформації сіоністів: на телебаченні, на радіо, у щоденних газетах і щотижневиках, у кіно (насамперед завдяки вторгненню Голлівуду) і навіть у видавництвах, яким так звані "комітети читачів" можуть нав'язувати своє вето. Все це в руках сіоністів, так само як і реклама, від якої залежить фінансування засобів масової інформації.

І майже всі ці засоби діють як за командою, коли потрібно на догоду Ізраїлю спотворити зміст подій. Вони називають "тероризмом" насильство з боку слабких і "боротьбою проти тероризму" насильство з боку сильних.

Ренегат ОВП скинув жида-інваліда з борта теплохода "Акілле Лауро". Це, безсумнівно, тероризм. Але коли в результаті ізраїльського бомбардування Тунісу у відповідь загинули 50 чоловік, у тому числі декілька дітей — це називається "боротьбою проти тероризму і захистом закону та порядку".

Як за помахом палички невидимого диригента, всі засоби масової інформації заводять ту саму музику, коли мова йде про вибух у синагозі на вулиці Коперника, опоганенні цвинтаря в Карпантра, вторгненні до Лівану або руйнуванні міст Іраку.

Я можу послатися на свій особистий досвід. До 1982 року я мав вільний доступ до самих великих видавництв, на телебачення, на радіо.

У момент вторгнення в Ліван і масових вбивств в цій країні редактор газети "Монд" Жак Фове за плату надав мені в номері від 17 червня 1982 року цілу шпальту, і ми з отче Мішелем Лелонгом і пастором Маттіо викрили зміст ізраїльської агресії, що після масових убивств у Лівані виявися явним. Ми показали, що йдеться не про помилку, а про внутрішню логіку політичного сіонізму, на якому заснована держава Ізраїль.

Мені дев'ять разів загрожували смертю в анонімних листах і телефоном. LICRA затіяла проти нас процес за "антисемітизм і заклик до расової дискримінації".

Адвокат Жака Фове заявив, що не потрібно плутати з жидівською громадою і ще менше за те з її вірою — державу Ізраїль, дії якої в Лівані були засуджені такими видними жидівськими діячами, як Мендес Франс і Наум Гольдман.

Наші захисники зверталися до самого тексту статті, у якій ми писали, що зобов'язані своїм життям вірі жидівських пророків.

Але політичний сіонізм підмінив Бога Ізраїлю державою Ізраїль. Його дії в Лівані і Палестині, створена їм огидна мішанина збезчестили юдаїзм в очах усього світу. Таким чином, наша боротьба проти політичного сіонізму невіддільна від нашої боротьби проти антисемітизму.

Я зі свого боку повторив перед судом висновки моєї книги "Палестина, земля божественних послань": політичний сіонізм, заснований Теодором Герцлем (і засуджений тоді всіма рабинами світу як зрада жидівській вірі), має своїм джерелом не жидівську віру, а жидівський націоналізм і колоніалізм XIX століття.

Останні пережитки колоніалізму в Палестині і Південній Африці зіштовхуються через свій расизм (офіційно засуджений ООН) з опором корінного населення колоніальної окупації.

Усякий колоніалізм і всякий окупаційний режим (ми це пережили у Франції при Гітлері) називає свої репресії "підтримкою порядку", а опір — "тероризмом".

Слухаючи адвоката LICRA, що намагався зобразити мене антисемітом, я згадував, як разом з ізраїльським міністром Барзілаєм відвідав у Єрусалимі в 1967 році Стіну плачу; як мене приймав у себе в будинку Наум Гольдман, президент Всесвітнього жидівського конгресу.

Я згадував, як сидів у концтаборі разом з Бернаром Лекашем, засновником ЛІКУ (згодом LICRA), що допомагав мені готувати лекції про пророків Ізраїлю для наших товаришів-ув'язнених.

Я згадав, як старий комуніст і атеїст із Тарна сказав нам з Бернаром після нашої лекції про пророка Амосе: "Це робить сміливішим!"

Майже абсолютне панування ізраїльських сіоністів у засобах масової інформації США і Франції нав'язує світові перекручення змісту подій. Напад на ізраїльського дипломата в Лондоні (навіть пані Тетчер визнала в Палаті громад, що той, хто вчинив замах не належав до ОЗП) — це "тероризм". А операція ізраїльської армії в Лівані, що призвела до тисячі смертей, називалася "Мир у Галілеї".

1 січня 1989 року я дізнався з телебачення баланс жертв "повстання каменів": 327 убитих палестинців (більшість із них діти, що кидали камені) та 8 ізраїльтян (головним чином, солдати, що стріляли кулями). Того ж дня один ізраїльський міністр заявив: "Переговори будуть можливі лише тоді, коли палестинці відмовляться від насильства". Я подумав: чи я не сплю? Ця анестезія критичного духу — це ж колективний кошмар, тріумф абсурду!