Засаднчі міфи ізраїльської політики

"Стаття 24-біс закону від 29 липня 1881 року про свободу преси відміняється". Це скасувало б репресивну силу закону Гайсо проти істориків-ревізіоністів і не дозволило б ставити історичну критику на один рівень із расизмом і апологією Гітлера.

Аргументація Тубона була такою: "Коли ми обговорювали в 1990 році проект закону, внесений групою комуністів, під яким першим стояв підпис Гайсо, я — і не я один — заперечував принцип цього тексту, що залишав за судом право затверджувати історичну істину замість того, щоб надати слово історикам.

Дехто заперечує, що якщо історія встановлює істину, то закон не повинен її нав'язувати. Пропозиції інших йдуть занадто далеко, аж до заборони виражати свою думку. Але таким чином ми поступово опустимося до покарань за політичні злочини і за висловлення.

Стаття 24-біс представляє, на мою думку, дуже серйозну політичну і юридичну помилку. Цей закон був прийнятий під впливом відомих подій, про що я досить шкодую. З того часу минув рік. Коли ж відбулися події в Карпантра, нам довелося поспіхом обговорювати текст, який конференція президентів включила до порядку денного через 48 годин після його подання і поставила на обговорення негайно, тому що під ним поставив свій підпис особисто пан Фабіус, голова Національних зборів. Рік по тому ми можемо холоднокровно обговорити законність цього закону, законність того, що стаття 24 біс проголошує ревізіонізм злочином, і зробити разом із Сімоною Вейль висновок, що говорити в цьому випадку про злочин недоречно".

^{Джерело: Стенограма парламентських дебатів, 21 червня 1991 р.}

Справді, з того часу будь-якому історикові було заборонено ставити під сумнів висновки Нюрнберзького трибуналу, хоча навіть його американський голова визнав, що це був "останній акт війни", і судді "не дотримувалися юридичних правил звичайних судів відносно доказів і осуду".

***

На хвилі, викликаної цим злочинним законом, заява, зроблена Жаком Шираком 16 червня 1995 року, знаменує собою важливий момент у нашім житті, розрив з ідеєю національної єдності. Коли президент республіки проголошує, що "злочинному божевіллю окупантів сприяли французи і Французька держава" він вчиняє подвійний злочин проти Франції:

— насамперед, говорячи про режим Віші як про Французьку державу, він в такий спосіб знову робить його легітимним;

— крім того, він ображає французький народ, плутаючи його із служниками окупантів.

Таким чином, він зробив офіційною сіоністську концепцію, яку Бернар-Анрі Леві захищає у своїй книзі "Французька ідеологія", де він пише: "Вся французька культура… всі наші найдорожчі французькі традиції, свідчать про те, що наша низькість іде коріннями в давню давнину".

Він призиває розкрити це "старе джерело нагноєння" "у самому серці французької думки", яке зробило Францію "батьківщиною націонал-соціалізму".

^{Джерело: Бернар-Анрі Леві. Французька ідеологія. Грассе. 1981, с. 61, 92, 125.}

Вінчає справу заява великого рабина Франції Сітрука, про яку Бернар-Анрі Леві пише: "Глазур'ю на торті була на церемонії 8 липня 1990 року в Ізраїлі, що проходила під головуванням головного рабина Франції Сітрука, його заява Іцхаку Шаміру (тому самому, що запропонував свої послуги Гітлерові і чия політика, в Державі Ізраїль, якою він керував, безперервно порушувала міжнародне право і не помічала рішень ООН): "Кожний французький жид є представником Ізраїлю… Будьте впевнені, що кожний жид у Франції захищає те ж, що захищаєте Ви". Хоча він обмовив після повернення, "мова не йде про подвійне підданство".

^{Джерело: "Ле Монд", 9 липня 1990 р.}

Після таких розшаркувань перед Шаміром, що пропонував свій союз Гітлерові, Сітруку варто було б покаятися.

Зрозуміло, це приниження французького народу із захопленням привітали керівники КРІФ (представницької ради жидівських організацій у Франції), що виразили "своє глибоке задоволення тим, що вище керівництво Франції, нарешті, визнало наступність Французької держави в період між 1940 і 1944 роком.

Ганьба, що керівники всіх французьких партій на сторінках різних газет, від "Фігаро" до "Юманіте", схвалили це зречення Шираку, зречення від традиції французької єдності та опору всього народу.

Де Голль ніколи не визнавав режим Віші державою. "Гітлер, — говорив він, — створив режим Віші" (Спогади, т. 1, с. 389) — і називав керівників цього режиму "статистами" (там же, с. 130). "Я оголосив незаконним режим, яким управляє ворог" (там же, с. 107). "Уряду по-справжньому французького немає" (там же, з 388, заява в Браззавілі).

Посилаючись на угоду з Англією від 28 березня 1940 року, що виключала всяке сепаратне перемир'я (т. 1, с. 74), він ясно сказав: "Утворення, що перебуває у Віші і претендує на звання держави, неконституційне і підконтрольне загарбникам… Воно не може бути і не є нічим іншим, крім як знаряддям, використовуваним ворогом Франції" (Спогади, т. 1, с. 342).