Житіє Моє

Тьху! Випало ж йому вилізти зі своєї лабораторії саме зараз. Я-то думав, що нежиті викликають у білих непереборний жах. З іншого боку, до Макса Йоган швидко звик, а Чарак не раз натякав, що зомбі – своєрідні трансмайстри. Тепер, якщо на його очах я приречу мертвяка на ... гм... смерть, то ми полаємося, і мої чудові плани стосовно рудних бактерій підуть псу під хвіст.

- Це ж зомбі! Чудовисько! - пробував я нарозумити Йогана.

- В ньому є душа! - вперся білий.

Не знаю вже, що він там розгледів в гнилому трупі, - не сильний я в білій магії.

- Ми заплатимо, - вставив свої дві копійки Деніс.

- Скільки? - не втримався я.

Зійшлися на подвійній ціні. Чую, пошкодую я про свою доброту, сильно пошкодую! Що найпротивніше: зі слів Деніса, небіжчик нічого про своє минуле життя не пам’ятав (або робив вигляд, що не пам’ятає). Мабуть, наші з Шерехом зусилля таки завдали пробудженій свідомості якоїсь шкоди. На мій погляд, спроба його збереги була продиктована виключно дрібничковістю – начальство не хотіло втрачати таку дивовижу.

Закривати мертвяка в стодолі видалося мені безглуздим – все одно Йоган туди залізе. Хай краще новий мешканець буде перед очима.

- Ти мене розумієш?

«Так.»

- Бешкетувати будеш?

«Ні.»

- Розв’язуйте!

І стало нас – ті ж самі плюс зомбі.

Відновлення особи у чорного має свої недоліки. З одного боку, приємно знати, що я – це знову я. З іншого боку, оглядаєшся навколо, і тут же тягне на філософію, меланхолію і демагогію.

От цікаво, що б сказав дядько Ґордон, якби взнав, що я тут натворив? Прокляв би, натурально. Навіщо йому серед ріднí такі збоченці?

Судіть самі: нормальний чорний маг живе на самоті, трепетно ставиться до свого суспільного статусу і викликає у оточення боязливу повагу. Я, ледве встиг придбати власний дім, одразу ж заселив його напівзнайомими компаньйонами. Мені навіть подобалося, що за стінкою хтось постійно ходить, міняє горнятка на кухні і залишає в ванній свою туалетну воду (не знаю чия, але запах був приємний). Правильний чорний вибудував би жорстку ієрархію на зразок армійського коледжу з собою на чолі, а я задовільнявся тим, що мене не чіпають без необхідності. Що про мене думають за межами дому мене не цікавило взагалі: все одно, кращого алхіміка нема на три дні дороги навколо в будь-якому напрямку, навіть якщо враховувати Чвертку.

А стосунки з владою? Я регулярно з лайкою виганяв з дому полковника очистки! Що, правда, не перешкоджало йому раз за разом повертатися назад (абсолютно безсоромний тип, до того ж, шлунково незадоволений). В моїй «справі» застрягла печать «співробітник НЗАМПІС», а шеф суесонського нагляду при зустрічі ввічливо цікавився моїм здоров’ям. Напевно, турбувався, що йому робити з моїми зомбі, якщо я гикнуся. Дві штуки немертвих – це вам не курячий дощик влітку.

Ну і, нарешті, правильні чорні не подобаються правильним білим. Хоча тут джерело патології ще треба було уточнити. Раптом, це з Йоганом щось не так? Взяти, наприклад, цю його нав’язливу ідею покровительствувати зомбі, особливо останньому, людському, з легкої руки білого прозваного містером Флапом. Небіжчик, звичайно, вийшов якісним, але без моєї підтримки швиденько би деградував до шматка м’яса без мізків, і пішов би округом заколот, рев, шум, тріск і скрип.

Напевне, справа в тому, що я надто рано досягнув непоганого положення. Не встиг, так би мовити, насолодитися труднощами боротьби за місце під сонцем, відпрацювати хватку. Варто мені було як слід впертися, як на мене тут же посипалися дари: дім, гроші, зв’язки. Он, координатор південного заходу прислав мені на день народження мерзенну листівку з кістяками на обкладинці (наче на замовлення зроблена). Патент на камуфляж у мене, нарешті, купили...

Нерозв’язаним залишалося питання побудови вежі: алхіміку вона, наче, не потрібна, а чорному магові без неї ніяк. Хоча, з вежею в мене була поважна причина: проект рудних бактерій лише зсунувся з мертвої точки, а роздвоюватися, не дивлячись на складності з спеціалізацією, я поки не вмів.

В кінці весни, коли сіточка тріщин ледь-ледь з’явилася на підсихаючих суесонських дорогах, Йоган, сяючи, як нова копійка, запросив нас на презентацію своїх досягнень. Будемо щирі, від моєї ідеї лишилася хіба пара рядків на плакаті. На столі стояли три громіздких акваріуми, від яких явно несло кислотою. В одному були гіркою навалені шматки руди, якісь неприємно-діряві, наче гниле яблуко, крім того, покриті напливами лишайника, в другому стирчали акуратні ґратки, щільно засиджені мушлями розміром з ніготь великого пальця. В третьому плавали риби. На моїх очах шматок руди розколовся, всередині ворушилася довга рожева істота, не надто задоволена тим, що її стало видно.

- Що це? - майже хором запитали ми з Чверткою.

- Бурильник! - з тихою гордістю відповів білий.