Житіє Моє

Поки друзі Лорана клацали дзьобами, я перекинув їм під ноги важку бочку – тепер вони змушені були нападати на мене по одному. А ще тут дуже погано підмітали підлогу. Зробивши вигляд, що займаю низьку стійку, я навпомацки нашкріб жменю піску і кинув його в лице першому противникові. Він на секунду остовпів, прогнувся назад, захищаючи очі, і тут же дістав черевиком по литці. Відчуття – словами не передаш, знаю по собі.

- …!!!

От, далися їм мої родичі! Відповідати на образу часу не було – другий качок пішов в атаку. Не знаю, у кого вони брали уроки, але гроші вони викинули на вітер: бійка сам на сам без зброї – не бійка, а шарварок у шинку. Ну, і прийоми відповідні: я схопив його за одяг, потягнув за собою, і через пару секунд він фінішував чолом до одного з ящиків. Можна було ухитритися об кут стукнути, але тоді у мене на руках був би теплий труп, а вбивати людей мені було якось незвично.

Кого я недооцінив, так це Лорана – він дуже тверезо переглянув свої шанси проти чорного, хай навіть не чаклуна. Поки його товариші діставали по морді, він зайняв у підсобку і тепер готовий був показати клас:

- Все, хана тобі, проклятий чарівнику!

Ніякої екзотики з арсеналів білих магів. Лоран тримав у руках конструкцію, за володіння якою приватних осіб запроторювали за ґрати на роки, не вникаючи в обставини – здоровенний арбалет, заряджений болтом товщиною з палець. Така штука майже нічим не відрізняється від бойової магії, хіба, заряджати довше, зате відбитків аури не залишає і ніяких особливих здібностей для використання не вимагає. Гладенький наконечник був вимащений чимось масним, виясняти, чи це олива чи отрута, у мене бажання не було.

Забувши про все, я сотворив найпростіше відвертаюче плетіння і метнув його в противників.

Спалахнуло яскраве світло. Пахнýло жаром і гірким смородом. Коли я прокліпався, навколо було дуже тихо, і тільки осідали на підлогу чорні пластівці сажі. Моїх суперників ніде не було. Не чути було зляканих криків чи відлуння кроків, скрипу дощок підлоги чи гримання дверей. Тільки чорний пил, який запорошив все навколо... Коли до мене дійшло, що оце було тільки що сталося, кров відступила від голови, а серце опустилося кудись у п’яти. Я моментально виметнувся з ангара, не розбираючи особливо, куди і навіщо біжу.

Дрібки сажі і жовтувата парá, розсіяна попід стелею – от і все, що залишилося від трьох чоловік, які посміли перечитися з чорним магом. І ще – одного бойового арбалета.

Справа навіть не в тому, що я позбавив когось життя (цього факту я ще не усвідомив), а в тому, що все сталося настільки стрімко і без свідомих зусиль з мого боку. В пам’яті спливли розповіді дядька про збройне прокляття. Невже саме зараз мій нестандартний канал сили дав про себе знати? Адже це ж саме закляття я повторював на заняттях багато разів! І все що воно робило – примушувало кульки відскакувати убік!

Додому (а це мінімум десять кілометрів і на іншому боці ріки) я добіг одним духом. Консьєржка подивився на мене і без звука видала запасні ключі (вона не самогубець). Їсти хотів, але не міг, від нервів. Повна сублімація думок.

Випив валер’янки, ліг спати. Проспав недовго. Дзвінок у двері, на порозі стоїть господар каретного двору, і посміхаючись, протягує мені мою барсетку:

- Як я і казав, сталося прикре непорозуміння. В темряві мій працівник не одразу помітив забутий вами предмет, він збирався повернути його вам сьогодні, але трохи захворів.

Оскільки Лорана на момент розмови, яка у них, ніби, сталася, можна було збирати віничком у смітярку, мужик, звичайно, брехав. Важко сказати, як підприємливий босс зумів проникнути до квартири покійного Чудесника, але він забрав звідтам єдину річ, яка могла би вказати на мій зв’язок з убитим.

- Спасибі! - щиро подякував я.

- У вас залишилися якісь питання?

- Ніяких! Я вам дуже вдячний.

Випив ще валер’янки, ліг спати. Дзвінок у двері, на порозі стоїть капітан Бер в якомусь чорному комбінезоні, жахливо смердить паленим, і важко дихає. Сказав йому: «Фу-у-у» і замкнув двері.

Ліг спати, дзвінок, за дверима стоїть дядько, посміхається, хоче зайти. Заверещав, прокинувся. Примариться ж така муть!

Глава 23

Печально відомий коледж святого Іогана горів жарко і довго.

Паровоз приїжджав сюди вже вдруге: два роки тому, ще за Ларкеса, осовілі він безкарності підлітки оскопили тут молодшого хлопчика, неініційованого білого, а потім всі вмерли від стихійного прокляття, першого і останнього в житті мага. Разом з ними вмерли шістдесят чотири особи з учнів і обслуги – всі, кого встиг обдати своєю люттю гинучий чарівник. А хто казав, що біла магія не небезпечна?

Пожежні брандспойти вилили на острів мало не половину ріки, але, якби не нужди слідства, Конрад Бер з задоволенням дозволив би вогню казитися на волі ще, все одне це місце ніхто не бажав купувати. Ще недавно привілейований учбовий заклад, зараз коледж був повністю закинутим, а в закинутих місцях рано чи пізно заводиться якась гидь. Правда, Паровоз ніяк не очікував, що вона і цього разу буде теплокровною.