Житіє Моє

З трамваю мене висадили і пригрозили відвезти в ділянку. Скнари! Ну, не біда – жив той самий Лоран недалеко від роботи. Я поволі пройшовся набережною парку, зацікавлено оглядаючи стовп чорного диму, що піднімався над річкою – коледж святого Іогана все ще гасили.

Адреса, яка мене цікавила, належала низці будинків, що стояли другою лінію за ангарами і складами Північного Затону – відносно мілководної пристані, уподобаної власниками яхт, невеликих човнів і рибалками-любителями (уявіть собі, в цій ріці ще й рибу ловлять). Синій візок стояв на вулиці напроти похмурого п’ятиповерхового будинку, я відмітив його номер в пам’яті. Але стерегти Лорана біля квартири – справа марна. Раптом, він туди більше не повернеться? А якщо він прикинувся хворим і пішов у справах, то куди? Взагалі-то це наштовхувало на ідею – пристань, острів, кораблі... До палаючого коледжу звідси рікою було ближче, ніж берега. І цей рибний запах ще...

Подумавши, я завернув до причалів. Північний Затон – не торговий порт, народ в таких місцях не метушливий, всі одне одного знають (навіть коли не хочеш знайомитися), в справи можуть не лізти, але куди, коли, з ким пішов – обов’язково помічають.

Затишно вмостившись межи якихось пустих діжок, на пристані закушувала компанія рибалок. При вигляді свіжого хліба і тарані мій шлунок голосно нагадав про себе – вчорашній банкет уже його покинув. (Зав’язувати треба з цими кулінарними пригодами!)

- Де Лоран? - впевнено гукнув я рибаків, не завдавши собі труду привітатися.

- Там! - вони замахали руками в сторону довгих складів.

Видно, така вже моя доля. Може, хоч грошей з нього витрясу – дико не хочеться пертися додому пішки. Маленькі бічні двері були відчиненими, зсередини долітали гучні голоси – Лоран був не сам.

- Привіт, козли! - виголосив я одразу від дверей. - Не чекали?

Двоє накачаних молодих парубків подивилися на мене зі здивуванням. Третій, білявий красунчик в білій капітанський куртці, тільки ледь помітно стиснув губи – не інакше, вилаявся про себе

- Тобі того ж, Лоране! - кивнув я йому. - Що ще скажемо?

Він дивився на мене з сумішшю бридливості і здивування, від чого моя чорна натура негайно стала в бойову стійку. Ненавиджу снобів, які косять під капітанів! Хочеш ходити моїм дахом – покажи кігті.

- І тобі вистачилo нахабства сюди прийти... - втомлено почав він.

- А шо робити? Ці ваші укурки «мама» толком сказати не можуть, а мені потрібна конкретика. Довелося пиляти сюди, «учителю». Пішки, між іншим, йшов, ногу натер!

Хто мені тепер скаже, чого я так поспішав? Переді мною стоять троє Чудесників, тих самих, що переполошили весь Редстон і поставили рачки Університет. Більше того: один з них, напевно ще й маг, причому, не останній в своїй банді. Чи не пропав я в положення того мужика, який (в Краухарській версії казки) упіймав Земляного Чоловіка і не зумів притягнути його додому?

Але відступати було пізно. Де не врятує сила, допоможе наглість!

- Ну, коліться, що ви там зробили, майстеряки – руки-з-сраки.

Лоран прикрив очі, демонструючи, яку безодню терпіння він змушений проявляти в розмові, і спробував промовчати. Він погано знав характер чорних.

- Лише не кажи мені, що ти – маг-винахідник, однаково не повірю, пика не та.

- О, звичайно, нічого оригінального, - не втримався Чудесник, - всього лиш Кайдани Вибавлення! Сподіваюся, цей термін вам знайомий?

- Нічого не наплутав? - строго перепитав я, чим шокував його остаточно.

Ніякого дискомфорту (холоду, пустоти, самотності) від втрати Джерела у мене не виникало. Дивно. Я далекий від думки всерйоз ототожнювати магію з тілесною кінцівкою, але вважав, що печально відомі Кайдани сприймаються якось інакше. Невже це – оте саме, чого до гикавки боїться більшість чорних магів? От сміху-то!

- Не сумнівайтеся, - запевнив мене він. - Мабуть, печально бути присутнім при кінці власної кар’єри?

Цікаво, а він мене за кого вважає? Знизав плечами:

- Це не дуже. Взагалі-то, я алхіміком збирався бути. Але «наглядові» про вас все-одно скажу, бо нема чого.

Вони різко посмутніли.

- Схоже, - зітхнув Лоран, - ти не розумієш, яку послугу ми тобі зробили, звільнивши від згубного впливу тьми...

Я відповів йому непристійним жестом.

- ... бо порок надто глибоко пустив коріння в твою душу. Ти змушуєш нас вдатися до крайніх заходів!

Це що він, загрожує чорному? Зовсім білі знахабніли! Навіть якщо магії у мене дійсно нема, я ж і просто в рило дати можу, причому, сильно, про що Лоранові негайно і було сказано. Замість відповіді, качки набундючилися і рушили в мій бік.

Ох ти, гобліни-недоноски, карликовий вид!

У справжній сутичці троє противників нараз – гарантований гаплик, і якби переді мною була зла міська шпана, я би розвернувся і дав дьору – відступати вчасно чорні теж не бояться. Але це були саме качкѝ  – виховані домашні хлопчики, які вирішили стати крутими за допомогою гирь і гантель, їхнє бойове мистецтво не шліфувалося в десятках дрібних сутичок з розбитими носами і набитими ґулями. Супроти обірванця з краухардської глибинки вони були як домашні пестунчики проти вуличного котяри.