Житіє Моє

Я швидко пошкандибав вищербленою бруківкою, логічно припустивши, що десь тут мав би бути міст на велику землю. Якщо є дорога, було і куди їхати, так? Йти довелося недалеко. Під аркою красивого кам’яного мосту ревів рукотворний перекат, біля виїзду стирчав двічі перекреслений транспарант «Коледж святого Іогана Фема». Щось таке я про це місце чув, але згадувати було нíколи – з пожежним екіпажом ми ледве-ледве розминулися.

По-хорошому, треба було повертатися на квартиру, перевірити, чи не обікрали мене і взяти з заначки трохи грошей. Редстон – місто не маленьке, пішки по ньому багато не походиш, а візники в борг не возять. Але якраз думка про останніх і підказала мені блискучу ідею. Якщо подумати, то на місці вчорашнього заходу стояли, переважно, темно-сині візки каретного двору «Рімміс і сини» і навряд чи вони підпустили б до клієнта когось зі сторони.

А що, якщо розпитати про вчорашнє в них? Відкладати діло в довгу шухляду я не став, де знаходяться їх конюшні, запитав у першого зустрічного ж візника, а до місця добрався на підніжці трамваю, згадавши старі студентські часи. Залишилися дрібничка – відшукати людину, лиця якої я навіть не бачив, і взнати у неї, як називається той злочин, який вона сотворила.

Можна було б ходити, нудити, і пропонувати гроші за інформацію, але це був не мій стиль. Я розщепив пару ґудзиків на сорочці, зсунув на бік ременя, пройшовся долонею по волоссю, і в такому розхристаному вигляді і зайшов до контори.

- Добрий день! - почав я з агресивним напором прямо від дверей. - І де ваш господар?

Всі синхронно повернулися в мій бік і побачили войовничо налаштованого чорного, в дорогому, хоча і пом’ятому костюмі, причому – явно з перепою. Суцільний ходячий ахтунг.

- Може, я зможу вам чимось допомогти? - цвірінькнула дівчинка з ресепшен.

Я втупився в неї очима, ловлячи погляд, але вона вперто дивилася в бік. Прекрасно, значить з такими клієнтами тут уже справу мали.

- Допомогти? - знущально спитав я знову. - Ваш чувак поїхав з моєю сумкою! Чим тут ще можна допомогти?

- Яке прикре непорозуміння! - тоненько заспівала вона. - Він зробив це не спеціально. Ви впевнені, що не забули свої речі в іншому місці?

 – Я не п’яний! - Моє експресивне заперечення викликало у присутніх розуміючі посмішки. – Я, взагалі, не п’ю і вчора не пив! Він віз мене від ресторану «Чорний Діл», і мені потрібна моя сумка назад!

- І ви її отримаєте, сер, без всяких сумнівів, - на шум і крики з’явився господар конюшні. - Хто вчора чергував біля «Долу»?

Дівчина швидко уточнила у великій книзі записів:

- Лоран, Мічел і Барток, сер.

- Сподіваюся, - господар повернувся до мене, - ви можете описати того, хто вас віз?

Я насупився і зробив вигляд, що старанно напружую пам’ять:

- Молодий. І такий... Як риба.

- Лоран! - не втрималася дівчина.

- Коли його зміна? - спохмурнів господар,

- Сьогодні зранку, але він не вийшов, сер, Піно його підміняє.

- Шахрай! - патетично заявив я. - Злодюга нещасний. Я вимагаю, щоби поліція прийшла до нього додому, поки він не розпродав мої речі.

- Нема ніякої нужди в поліції! - Заспішив господар. - Я поїду туди негайно і особисто доставлю вам пропажу. Може, одразу додому?

Він недарма метушився – основний прибуток таким конюшням дають домовленості з ресторанами і барами. Власники установ завчасно викликають візників, орієнтуючись на кількість клієнтів, і відводять місце для стоянки найнятих екіпажів. Це трохи дорожче, ніж ловити приватного візника, зате свої точно доставлять п’яного клієнта додому і не обчистять його по дорозі. І раптом – крадіжка. Господареві дуже потрібен був час, щоби розібратися в ситуації. Без проблем! Те, що у мого ворога з’явилося ім’я, уже було великою удачею – за такими мізерними прикметами могли взагалі нікого не впізнати.

- Добре, хай буде додому, – я продиктував дівчині свою адресу (між іншим – непоганий район), а заодно описав єдиний предмет, який був у мене відсутній після вчорашнього – барсетку з ключами. - Але якщо до вечора мені не повернуть мою сумку, поліція отримує скаргу уже на вас!

В кінці кінців, барсетка мені подобалося, а за ключі господиня квартири мені всі нерви з’їсть. Раптом, знайдуть?

Біля воріт каретного двору я затримався, з п’яною настирливістю розшукуючи щось у кишенях. Моє терпіння було винагороджено: господар поїхав до підозрюваного робітника на одному зі своїх екіпажів.

- Набережна Барко, - уривчасто кинув він візнику.

Прекрасно! Ось так влаштовують справи справжні чорні маги. Ще пару годин тому я не знав про свого ворога нічого, а тепер мені залишається лише уточнити номер будинку.

Піти познайомитися, чи що? Якщо зараз вирушити додому, то консьєржка почне сваритися через ключі, з’явиться власниця і байда затягнеться до кінця дня, а завтра – заняття в Університеті. Такими темпами образа чорного мага залишиться без заслуженої помсти. Треба взнати, хоча б, як виглядає той, хто мені так винен!