Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

Благоговійне почуття обіймало глядача. Все тут зібране було характер і воля, але й те, й друге було тихим і безмовним. Світло панікадила[58], падаючи на всіх, надавало ще сильнішого виразу обличчям. Це була картина Великого художника, вся повна руху, життя, дії і між тим нерухома. Майже непомітно додалося одне нове обличчя до молільників. Воно височіло над іншими цілою головою, якийсь міцний сміливий оклад, якась легка безтурботність означувалась на ньому. Воно було спокійним і заразом таким живим, що, поглянувши, чекав би неодмінно почути від нього слово, щоб побачити його зміненим, начеб воно неодмінно повинне було все заговорити судомами. Та між тим як усі мало-помалу почали обертатися на нього, вся маса рушила з храму для урочистого ходу навкруг церкви, і варта уваги фізіономія змішалася з іншими, виходячи церковними сходами. Біля самого ганку стояли кілька жидів, які тримали за велінням польського уряду відкуп, і сперечалися між собою, намічаючи крейдою паски, принесені для освячення християнами. Треба було бачити, як на обличчі кожного, хто виходив, випнулись вилиці. Ця постанова уряду була вже давно звіщена; народ з ремствуванням, але покорився. Опозиціоністи були <по>валені, до цього, здається, всі вже звикли, тому що це так вчинено; але, попри це, при баченні цієї постанови, що приводилася в дію, вони так здивувалися, буцімто це була новина. Так злочинець, який знає про свій засуд на смерть, ще рухається, ще думає про всі справи, але прочитаний вирок ураз руйнує в ньому життя. Після переміни на обличчі рука кожного невільно опускалась до кинджала чи до пістолів. Та хід закінчився, і всі спокійно увійшли до церкви при співах.

Тим часом остаточно настав ранок. «Христос Воскресає з мертвих», постріли з пістолів і мушкетів потрясали дряхлі стіни церкви. На всіх обличчях засяяла радість: в одних при думці про гойдалки, у дівчат про цілування, а козаків про пиятику. Як раптом страшний галас ззовні змусив багатьох <…>[59] Народ, що оточив церкву, зібрався в гурт, з котрого лунали лайка і крик жидів. Три жиди відбирали в дряхлого, посивілого як лунь козака паску, яйця й барана, стверджуючи, що він <…>[60] за нього грошей.

За старого заступилися двоє, що стояли коло нього, до них пристали ще, й, нарешті, цілий натовп готувався задавити жидів, якби б той же самий широкоплечий, високого зросту, чия фізіономія так вразила присутніх у церкві, не зупинив одним своїм могутнім поглядом.

— Чого ви, хлопці, здуру шаленієте. У вас, вочевидь, немає ні на волосину Божого страху. Люди стоять у церкві й моляться. А ви тут, чорт знає, що робите. Гайда по місцях!

Слухняно всі, наче вівці, розбрелися по своїх місцях, розмірковуючи, що це за чудо таке, звідкіля воно взялося і чого б це встрявав він, куди його не просять, і чому він хоче, щоб <його> слухали. Та це кожен тільки подумав, а не сказав уголос. Погляд і голос незнайомця нібито мали чари, такими були владними. Один жид стояв тільки не відходячи, і щойно заспокоївся від першого страху, то, підбадьорений незваною допомогою, почав був швидко знову приступати, як той же самий і схопив його могутньою рукою за комір так, що бідний нащадок Ізраїлів[61] зіщулився й присів на коліні.

— Еге, <…>[62] свиняче вухо? Так тобі ще мало, що душа залишилась у галанцях?[63] Йди ж, тобі кажу, поганий жидовине, поки не обірвав тобі пейсиків[64].

Після чого штовхнув його, і жид розчепірився на землі, наче жаба. Підвівшись же трохи, кинувся бігти і через якийсь час повернувся з начальником польських уланів. Це був доволі рослий поляк з дурнувато-пихатою фізіономією, котра завжди майже вирізняє поліцейських служителів.

— Що це? Як це? Гунство[65] терем-те-те. Нащо бійка, холопство кляте? Лисий дідько в кашу зі смальцем? Що ви? Що тут бійка? Порвав би вас собака!..

Охоронець порядку не знав би, куди звернутися й на кого вилити потік своїх настанов, присмачених лайкою, якби жид не підвів його до старого козака, котрого волосся, роздмухуване вітром, наче сніжний іній сріблилося.

— Що ти, дурний холоп, умислив? Що ти почав бійку? Баса мазенята, гунство! Знаєш ти, що жид? Гунство кляте… Знаєш, що борода попа вашого не варта підошви? Чорт би тебе вхопив у бані зубами за пупа! У нього єломок гарніший[66], ніж ваша холопська віра… — При цьому <він> схопив за волосся старого й висмикнув жмут срібного волосся його… Глухий стогін зронив старий козак.

— Бий, пане, дери мене за чуба, дери. Бий ще. Сам я винуватий, що дожив до таких років, що й лік уже їм втратив. Сто років, а може й більше тому назад, мене дерли за чуба, коли я був хлопцем у батька. Тепер знову б’ють. Знати, знову повернулися літа мої. Тільки ні, не те, немає сил тепер і руки підняти. Бий же мене!..

При сих словах стодвадцятилітній старий похилив свою білу голову на руки, складені хрестом на палиці, і, підпершись нею, довго стояв у мальовничій поставі. Слова старого були невимовно зворушливими. Помітно було, що не один хапався рукою за шаблі й пістолі.