Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

Після першого жаху він поринув у якусь безтямну увагу, бездушне існування, котрому віддається людина, коли удар буває таким жахливим, що вона навіть не збереться з духом подумати про нього і натомість спрямовує очі на яку-небудь дрібноту і роздивляється її. Тоді вона належить до іншого світу й нічого не поділяє людського. Бачить без думок; відчуває не відчуваючи; дивно живе. Насамперед увага його вп’ялася в темряву. Все було на час забуте — і жах її, і думка про погребіння живого. Він усіма почуттями вселився в темряву. І тоді перед ним розгорнувся зовсім новий, дивний світ. Йому почали ввижатися у темряві світлі струмені — останній спогад світла! Ці струмені прибирали безліч різних візерунків і барв. Цілковитого мороку немає для ока. Воно завжди, як не зажмурюй його, малює й уявляє барви, котрі бачило. Ці різнобарвні візерунки прибирали чи вигляд строкатої шалі, чи хвилястого мармуру, чи, врешті, той вигляд, котрий вражає нас своєю дивовижною незвичайністю, коли роздивляємось у мікроскоп частину крильця чи ніжки комахи. Іноді струнке плетиво вікна, котрого — на жаль! — не було в його темниці, пролітало перед ним. Лазур фантастично мерехтіла в чорній його рамі, потім змінилась на кавову, потім зникала зовсім і перетворювалась на чорну, всіяну чи жовтими, чи блакитними, чи невизначеного кольору цятками. Невдовзі весь цей світ почав зникати: полонений відчував щось інше. Спочатку відчуття це було несвідоме; потім почало прибирати певності. Він відчував на руці своїй щось холодне; пальці його невільно доторкнулись до чогось слизького. Думка про жабу зненацька осінила його!.. він скрикнув… й одразу переселився у світ дійсний. Думки його пірнули нараз у весь жах сутності. До того ще приєдналося виснаження сил, жахливе задушливе повітря: все це призвело його до тривалої непритомності.

Тим часом загін коронних військ розташувався у монастирських келіях як удома, висилав ченців підчищати стайні і бенкетував від радості, що нарешті схопив того, хто їм був потрібен!

— Попався, псяюха! — казав вусатий проводир. — Хотів би я знати, чого вони такі швидкі на ноги, собачі діти? Ходімо, хлопці, довідаємось, хто з ним був, лисий дідько начхав би йому в кашу!

Жовніри[54] спустилися вниз і знайшли полоненого, який лежав непритомний.

— Дай йому понюхати чого-небудь!

Один із них притьмом насипав йому на руку пороху, до котрої прихилилась його голова, і запалив його. Полонений чхнув і підвів голову, немов після неспокійного сну.

— Штурхоніть його кийком! розказуй, терем-те-те, бабський сину! Але хто з тобою розбійничав? Дванадцять д’яблів твоїй матці! Де твої хлопці?

Полонений мовчав.

— А то я тебе питаю, псяюхо! Скиньте з нього наличника! Зірвіть з нього опанчу![55] А то лайдак! Але то я знаю добре твою морду: нащо її ховаєш?

Жовніри взялися — розірвали верхню опанчу тонкого чорного сукна, котрою закривався полонений, зірвали наличника… і очам їхнім блиснули дві чорні коси, що впали з голови на груди, чарівлива білизна обличчя, блідого, як мармур, оксамит брів, зімлілі губи й дівочі оголені груди, які сором’язливо затремтіли, втративши покрови.

Начальник загону коронних військ закам’янів від зчудування, команда теж.

— Але то баба? — зрештою звернувся він до них з таким питанням.

— Баба! — відповів дехто.

— А то як могла бути баба? Ми козака ловили.

Ті, що стояли перед ним, знизали плечима.

— На цугундру[56] бабу! Як ти, дурна бабо, диявол би тебе!.. Але як ти насмілилась?.. розказуй, де той псяюха, де Остржаниця?

Напівжива не відповідала ні слова.

— То тебе змусять говорити, лисий дідько начхав би тобі в кашу! — кричав у шаленстві воєвода. — Ламайте їй руки!

І два жовніри схопили її за оголені руки, білизною рівні до пилу хвиль. Проймаючий душу крик пролунав з вуст її, коли вони стисли їх жилавими руками своїми.

— Що? скажеш тепер, бісова бабо?

— Скажу! — простогнала жертва.

— Залиш її! Розказуй, де той бабський син, сто д’яблів його матці!

— Боже! — промовила вона тихо, склавши свої руки. — Як мало сил у жінки! Чому я не можу стерпіти болю!

— То мені того не треба!, Мені треба знати, де він?

Губи нещасної ворухнулися і, здавалось, готові були щось вимовити, як раптом це напруження їхнє було перерване незбагненно дивною подією: з глибини печери почулися доволі ясно благаючі слова: «Не кажи, Ганнулечко! Не кажи, Галюнечко!» Голос, що промовив ці слова, попри тихість, був неймовірно проймаючим і диким. Він здавався чимось середнім між голосом старого й дитини. В ньому був якийсь, можна сказати, нелюдський прояв; ті, хто почув, відчули, як волосся ворушилось на головах і холод тремтливо бігав по жилах; немовби це був той жахливий чорний голос, котрий чує людина перед смертю.

Допитувач здригнувся і поклав несамохіть на себе хреста, тому що він завжди вважав себе католиком. Через хвилину вже йому здалося, що це тільки причулося. Жовніри обнишпорили кутки, але нічого не знайшли, крім жаб та ящірок.

— Кажи! — промовив знову невблаганний допитувач, одначе ж не додавши цього разу ніякої лайки.

Вона мовчала.