Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

— Так, не без того, мосьпане! всіх-тο їх у мене семеро. Двоє вже оженилися на чужій стороні, тільки чорт знає яке придане взяли за нареченими: по сажені землі, на котрій нічого не родиться, крім полину та бур’яну. Чого ж ти, Федоте, не скажеш дякую? Пан дає пряника, а він і не вклониться. Не звольте цілувати його! в нього вся мармиза вимазана попелом. Був мені з ним чималий клопіт. Почув, що їду на ярмарок: «Візьми й мене, тату!» — «Та куди я тебе подіну? там тебе задавлять!» — «Ні, не задавлять, візьми та візьми!» — «Та там тепер стільки циган, що ще вкрадуть тебе, і тоді шукай вітру в полі». — «Візьми, та й тільки!» Що робитимеш? плачу такого учинив, що Боже збав! Насилу вгамував його обіцянкою привезти медового коня з золотою головою. Ну, Марусю, матері нічого дожидатися: давай-но нам вечеряти; баба вже, певно, спить! Так до кого, добродію, — продовжив він, притьмом обернувшись до гостя й сідаючи за стола, — кажеш ти, ідеш? У мене під старість голова як діряве відро: скільки не лий води в нього, все пусто; скільки не втокмачуй розумних речей, все забуде.

— Як, земляче? хіба я не сказав тобі, що до Глечика? — відказував гість, дещо здивований такою дивною забудькуватістю.

— До миргородського полковника? так нічого тобі й забиратися далеко: не хто інший, як він, сидить перед тобою, мосьпане!

Якби в цей час куля пролетіла повз вуха Лапчинського, він був би менше здивований. Так зненацька, так неждано напасти на нього знагла, коли всі думки його розбрелися… коли… Ні, не може бути: він не те почув! І очі його незмигно спрямувалися на хазяїна, немов бажаючи переконатися в оманливості того, про що доніс йому слух його.

1830

<ІІ> <Кривавий бандурист *

Глава з роману

У 1543 році, на початку весни, вночі тиша маленького містечка Луком’я[47] була скаламучена загоном реєстрових коронних військ[48]. Вищерблений місяць, вирізуючись блискучим рогом своїм крізь безперервно обступаючі його хмари, на мить освітляв дно провалу, в котрому ліпилося це невеличке містечко. На подив небагатьох жителів, які встигли прокинутись, загін, котрого раніше одна поява служила передвістям буйства і грабування, їхав з якоюсь жахаючою тишею. Помітно було, що всю силу напруженої уваги його привертав полонений, що тягнувся між нього в найдивнішому вбранні, яке коли-небудь накладало насилля на людину: він був увесь з ніг до голови ув’язаний рушницями, ймовірно, для надання нерухомості його тілу. Гарматний лафет[49] був закріплений на спині його. Кінь ледве ступав під ним. Нещасний полонений давно б звалився, якби грубий канат не приростив його до сідла. Освітити б місячному променю хоч на хвилину його обличчя — і він би, певно, зблиснув у краплях кривавого поту, що котився по щоках його! Та місяць не міг бачити його обличчя, тому що воно було заковане в залізну решітку. Цікаві жителі, з роззявленими ротами, іноді наважувались підступити ближче, але, побачивши погрожуючий кулак чи шаблю одного з проводирів, задкували й тікали в свої хирляві домівки, закутуючись міцніше в накинуті на плечі татарські кожухи й промерзаючи від свіжості нічного повітря.