Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

— Це ще не велике диво, що сосна, а ось що диво. Років за п’ятдесят перед тим, як ми балакаємо з вами, жив, ледь чи не на ось цьому місці, у хоромах великий пан. Воєвода чи він був, сотник чи який або просто пан, цього я не вмію сказати; знаю тільки, що він був лях і не нашої віри. Жив він, як усі нечисті польські пани живуть: дім з ранку до вечора ходором ходив від вина і від пісень, і далеченько прихоплювали дрижаки хрещену людину, коли вона чула крики, що лунали з лісу. Хлопці з двірні його раз у раз наїжджали на хутори та оббирали бідних жителів. Цього мало. Стали обкрадати та обдирати Божі церкви, і таке робили… ворог з ними! не хочу й казати, що таке. Побити б їх усіх, добродію, — так не можна, тому що двірні однієї в них було, може, з півтори сотні, та й на кожного бердиші, самопали[38] і вся збруя ратна. Ось і зголосився один диякон, як уже його звали і з якої парафії він був, їй-богу, добродію, не знаю, — зголосився і пішов у ліс. Якби тепер не ніч і не засипало листям, то я, може статися, показав би вам рештки цього диявольського гнізда. На ту пору, — так, видно, Сам Бог уже хотів, — було в них якесь окаянне свято. Диякон йшов уже напропале, сказав: «Господи, благослови!» — і, скільки вистачало духу, штовхнувся у ворота, закриті скупченням люду. Цимбали і бандури бренькали й гули, немов на весіллі, а п’яні пани й двірня з усієї сили утинали краков’як[39]. Щойно побачили диякона, так, добродію, і закричали: «Нащо сюди принесло попа?» А пан каже: «Гей, хлопці! налийте-но попу горілки: хай його танцює з нами, добрими християнами, краков’як, та підганяйте його гарненько кийками!» Диякон, наповнившись, видно, Святим Духом, почав представляти нечестивим увесь гріх беззаконного життя їхнього, і які на тому світі будуть їм муки, і як будуть вони танцювати у пеклі, тільки не зі своєї волі, а їх підганятимуть гарячі вила чортів. «А, так ти ще й проповідь читаєш? Гей, хлопці! підніміть попа на крилас[40], а щоб не застудив горла, накиньте йому галстука на шию!» Й тут же челядь, з нелюдським сміхом і гиканням, втягнула нещасного диякона на ту саму сосну, повз котру лежить нам дорога. Дозвольте, добродію: ось тут і історія. Сосна ця якраз стояла перед хоромами і, наче зумисне ще, перед самими віконцями панської світлиці. От, як ніч уже розігнала всіх: кого на лавку, кого під лавку, — пану нашому ввижається, що на нього капає щось холодне. «Що за нечистий! — подумав пан, — чого це капає?» Встав з ліжка, дивиться: колючі галузки сосни дряпаються до нього крізь стіну і, немов живі, витягуються довше, довше і якраз дістають до нього. Перехрестився, либонь уперше зроду, наш пан, коли побачив, що з них капає людська кров, спочатку холодна, наче крига, а потім пече, та й тільки! До вікна — так і ноги підкосилися: сосна вся посиніла, наче мертвяк, і страшно киває йому чорною скуйовдженою бородою. Спочатку був думав пан, чи не хміль бродить у нього в голові; так наступної ночі те саме диво, і вся двірня в один голос, що у лісі раз у раз відспівують покійника таким страшним голосом, що всякого мороз драв по шкірі й волосся щетиною піднімалося на голові. Чого вже не робили: і погребли з честю тіло диякона, і бралися були рубати сосну, — так сокира не бере: що не вдарять, сокира визубрюється, а дерево стогне, наче дитя нехрещене. Надумались зрештою кинути це окаянне місце. Ось кожного дня і збереться вся челядь, осідлають коней, заберуть усе з собою і виїдуть, ще чорти не б’ються навкулачки; їдуть, ідуть до самого вечора: начебто бозна-куди заїхали! Зупиняться ночувати — дивляться, знайомі все місця: знову той же дикий ліс, ті ж хороми, а клята сосна, простягаючи гілки, немов руки, хапає пана і обдає його кривавими краплями, а чорна скуйовджена борода так само моторошно киває йому… — Тут оповідач наш мигцем вдарив у слухача вогненними очима своїми, які блистіли ще яскравіше посеред ночі, і здавалося, не без втіхи запримітив у ньому враження, викликане його розповіддю. Дійсно, подорожній наш не міг не відчути якогось страху, що потай вривався в душу, і занепокоєно подивлявся навкруг. У цей час порівнялися вони з сосною. Срібне світло падало на сумне гілля її, й падаючі від нього тіні, мовби продовження його, переломлюючись об зустрічні дерева, лягали безкінечною драбиною на землю. Вітер злегка погойдував верхів’я, і коли подорожній, трохи проїхавши, озирнувся назад, то йому здалося, що який-небудь неприязний дух, прибравши дикого, величного образу, повільно слідував за ним, сумно погойдуючи похмурою бородою й розкидаючи темно-зелені обійми свої, з наміром схопити його.

— Що ж далі сталося? — спитав він принишклого оповідача, намагаючись подолати невільну боязкість.