Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

— Еге ж, Ониську, ти не станеш більше пити?

— Не стану, моє серденько! не стану; хай йому всяка всячина! Все для тебе готовий зробити.

Дівчина подивилась на нього ніжно, і зачарований кухмістер кинувся обнімати її, обсипаючи градом поцілунків, якими давно не наповнювався мирний і спокійний город Харка.

Щойно поцілунки закоханих встигли пролунати, як дзвінкий і пронизливий голос страшніший грому вразив слух розніжених. Підвівши очі, кухмістер з жахом побачив Симониху, що стояла на перелазі.

— Славно! славно! Ото та й дітки! У нас у селі ще й не знають, як хлопці цілуються з дівками, коли батька немає вдома! Славно! Ото та й мандриківська овечка! Кажіть же тепер, що бреше приказка: у тихому болоті чорти водяться. Так ось що діється! так ось які фіглі!..

Зі сльозами на очах змушена була красуня піти в хату, знаючи, що нічим іншим не можна було позбавитись від отруйних слів хазяйки шинку.

— Тіпун би тобі під язика, стара відьмо! — гримнув кухмістер, — тобі яке діло?

— Мені яке діло? — вела невтомна шинкарка, — оце гарно! Парубки зволять лазити через тини в чужі городи, дівки приманюють до себе молодиків — і мені немає діла! Зволять женихатися, цілуються і мені нема діла! Чи ти чув, Карпо? — закричала вона, прудко повернувшись до чоловіка, який, проходячи мимо, не звертаючи ні на що уваги, йшов, помахуючи батогом поперед так само повільно виступаючої корови. — Чи чув ти? зупинись на хвилиночку. Тут така історія. Харкова донька…

— Тьху, диявол! — закричав кухмістер, плюнувши в бік і втративши останній терпець. — Сам сатана перерядився в цю бабу. Постривай, яга! хіба не знайду вже, чим відплатити тобі.

Тут кухмістер наш заніс ногу на тин і в одну мить опинився у панському саду.

Було вже не рано, коли він прийшов на кухню й взявся куховарити вечерю. Явдоха, одначе ж, не могла не помітити в усьому незвичайної його неуважності. Часто задуманий кухмістер підливав оцту у сметанну кашу чи з поважним виглядом насовував свою шапку на рожен і хотів смажити її замість курки. За вечерею Ганна Іванівна ніяк не могла збагнути, чого каша була кислою до неймовірності, а соус так пересолений, що не було жодної можливості взяти до рота. Єдино тільки з поваги до понесених ним у той день трудів залишили його в спокої: іншим часом це не минулося б даремно нашому герою.

— Ні, пане вчителю! — твердив він, лягаючи на свою дерев’яну лавку й підмощуючи під голову свою куртку, — не бачити вам Катерини, як вух своїх! — І, завернувши голову, наче доморослий гусак, поринув у мрії, а з ними і в сон.

Переклад Т. Михед

<Глави з роману «Гетьман»

<І> Глава з історичного роману *

Тим часом посланник наш переїхав межу, що відокремлює нині Пирятинський повіт від Лубенського. Загальних, проїжджих доріг тоді не було в Малоросії, але майже кожному відомий був який-небудь путівець — на думку його, найближчий. Часто така дорога, відхиляючись від рівної поверхні, прослизала у вибоїни, дерлася косогором, звішувалася над провалами, і один нерівний, злегка протоптаний підковою коня слід означав її відхилення. Досить було тільки виїхати в дорогу, щоб навчитися не перебирати ночівлями. Головна ж незручність для мандрівника, не знайомого з місцями, була та, що він повинен був, на відстані двадцяти п’яти чи п’ятдесяти пострілів з рушниці, вивідувати чи випитувати путі в жителів, котрих свідчення завжди майже різноголосили.

Пустивши повіддя та похиливши голову, вершник наш давно вже поринув був у роздуми, і тільки грудки й пні зрублених дерев, що зрідка траплялися й змушували спотикатися вірного його товариша, прудкого коня, перерізували враз його думи, котрі знову звичним намистом низалися в голові його. Вперше випадало йому виконувати таке доручення: їхати бозна-куди, у незаселені степи Украйни! І хто цей Глечик?.. Яка нужда Казимиру[30] до начальника якоїсь ватаги, що називає себе полковником Миргородського полку?.. Йому не об’явлено було нічого втішного ні про характер, ні про силу його, ні про те, які він має зносини і з ким… До чого ж ця обачність, яку треба було мати в розмовах з ним? Нащо перелітати таку далину, щоб тільки доставити йому відомості про події, які непокоять Варшаву? І чим міг бути корисним такий віддалений союзник?.. Подумки досадував він на себе, що не вивідав докладно про це від Бригіти: їй, певно, скільки-небудь були відомими причини такого дивного посольства.