— Як пішки? — «Що за лиха година, невже вона знає про вчорашнє?» — подумав кухмістер. — Звісно, пішки, моя красуне. Хіба чорт би змусив мене запрягати зумисне панського
— Одначе ж від кухні до
Тут, не стримавшись більше, вона зареготала.
«Ні, хитрунко! сам лукавий не хитріший цієї дівки!» — повторив сам до себе кілька разів кухмістер і голосно послав учителя до чорта, забувши і приязнь, і дружбу їхню.
— Одначе ж, моя красуне, я б згодився, щоб у мене пригоріли на пательні карасі зі свіжопросоленими
Сказавши це, кухмістер не втерпів, щоб не обійняти її.
— Ось цього-то я вже і не люблю! — скрикнула, спаленівши, Катерина і прибрала сердитого вигляду. — Їй-богу, Ониську, якщо ти вдруге це зробиш, то я прямісінько пущу тобі в голову ось цього горщика.
При сьому слові сердите личко трохи проясніло, і посмішка, миттю промайнувши на ньому, промовила ясно: «Я не зможу цього зробити».
— Годі вже, годі!
— Дивись, Ониську, я не серджусь, — сказала вона, сідаючи трохи від нього подалі й прибравши знову веселого вигляду. — Так що ти, причулось мені, згадав про вчителя?
Тут обличчя кухмістера зробило якомога жалісну міну і щонайменше на вершок витяглось довше звичайного.
— Вчитель… Іван Йосипович тобто… Тьху, чортівня! у мене, наче після запіканки, слова ковтаються раніше, ніж встигають вискочити з рота. Вчитель… ось що я тобі скажу,
— Гарну ж ти вибрав собі роботу! — перервала Катерина з якоюсь прикрістю. — Хіба ти йому сват чи
— Та це все так; одначе ж я знаю, що тобі любо, й сильно любо, що заманулося вчителю приволоктися…
— Мені любо? Слухай, Ониську, якщо ти кажеш з тим, щоб посміятися з мене, то з цього мало тобі прибуде. Соромно тобі ж, що ти обмовляєш бідну дівчину. Якщо ж справді так думаєш, то ти, певно, вже найдурніший з усього села. Слава Богу, я ще не осліпла; слава Богу, я ще при тямі… Та ти ж не здуру це сказав: я знаю, тебе інше щось змусило. Ти, либонь, думав… Ні, ти недобра людина!
Сказавши це, вона втерла шитим рукавом своєї сорочки сльозу, що миттю зблиснула й прокотилася жарко зашарілою щічкою, немов падаюча зірка по теплому вечірньому небу.
«Чорт забирай усіх на світі вчителів!» — подумав Онисько, дивлячись на зашаріле личко Катерини, на якому посмішка, що з’явилася наново, довго сперечалася з неприємним почуттям і зрештою розсіяла його.
— Побий мене грім на цьому самому місці! — закричав він нарешті, не змігши подолати внутрішнього хвилювання і охоплюючи однією рукою кругленький стан її, — якщо я не так само радий тому, що ти не любиш Івана Йосиповича, як старий Бровко, коли я винесу йому помиї.
— Знайшов чому радіти! через це ти станеш ще більше скалити зуби, коли почуєш, що майже всі дівчата нашого села кажуть те саме.
— Ні, Катерино, цього не кажи. Дівчата-то люблять його. Допіру йшли ми з ним через село, так раз у раз і визирають з-за тину, наче жаби з болота. Поглянь направо — так і пропала, а з лівого боку визирає інша. Тільки диявол забери їх разом з учителем! Я б віддав штоф найкращої третьопробної горілки[29]
, щоб дізнатися від тебе, Катерино, чи любиш ти мене хоч на копійку?— Не знаю, чи люблю я тебе; знаю тільки, що ні за що б на світі не вийшла за п’яницю. Кому любо жити з ним? Нещаслива доля родини тієї, де вибереться такий чоловік; у хату і не зазирай: жебрацтво та злидні; голодні діти плачуть… Ні, ні, ні! Хай Бог милує! Дрож проймає мене за однієї думки про це…
Тут прекрасна Катерина проникливо поглянула на нього. Мов засуджений, з пониклою головою, занурився кухмістер у своє минуле. Тяжкі думи, породження таємних гризот сердечних, вирізувались на обличчі його і показували ясно, що на душі в нього не надто було радісно. Проймаючий погляд Катерини, здавалось, пропікав його нутро і піднімав назовні всі розгульні вчинки, що проходили перед ним довгим, безмаль безкінечним ланцюгом.
«Справді, на що я схожий? кому угодне життя моє? Хіба що досаждаю
Чарівна Катерина, здавалось, вгадувала його філософські розумування з самим собою і тому, поклавши на плече йому смаглявеньку руку свою, прошепотіла упівголоса: