Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

Переміщення це зробило важливу епоху й перелом у його житті. Безупинні насмішки й витівки пустунів замістило врешті якесь шанування, якась особлива приязнь і прихильність. Та й як було не відчути невільного шанування, коли він з’являвся, бувало, у свято в своєму світло-синьому сюртуку, — зауважте: у світло-синьому сюртуку, це немаловажне. За обов’язок уважаю напоумити читача, що сюртук взагалі (не кажучи вже про синій), був би тільки він не зі смурого сукна[11], справляє в селах на благословенних берегах Голтви дивовижний вплив: де не з’являється він, там шапки з найбільш неповоротких голів перелітають у руки й статечні, озброєні чорними, сивими вусами, засмаглі обличчя відмірюють у пояс поштиві поклони. Усіх сюртуків, включаючи і хламиду[12] дячка, налічувалось у селі три; але як величний гарбуз гордо громадиться і заслонює інших поселенців багатої бакши[13], так і сюртук нашого приятеля затемняв інших побратимів своїх. Більше всього надавали йому принадності великі кістяні ґудзики, на котрі юрмами задивлялися вуличні дітлахи. Не без задоволення чув наш дженджуристий наставник юнацтва, як матері показували на них немовлятам, і малятка, протягаючи рученята, лопотіли: «Цяця, цяця!»[14] За столом приємно було бачити, як статечно, з яким розчуленням поважний наставник, запнувшись серветкою, відправляв усім властивий процес житейського насищення. Ні слова недоречного, ні руху зайвого: весь переселявся він, здавалося, у свою тарілку. Спорожнивши її так, що ніякі приналежні до гастрономії знаряддя, як-от виделка і ніж, нічого вже не могли захопити, відрізував він кусник хліба, наштрикував його на виделку і цим знаряддям проходив удруге по тарілці, після чого вона виходила чистою, наче з фабрики. Але все це, можна сказати, були тільки зовнішні чесноти, що виказували в ньому знання тонких звичаїв світу, і читач дасть великого промаху, якщо виснує, що тут-то і були всі здібності його. Поважний педагог мав безмежні для простолюдина знання, з котрих деякі тримав під секретом, як-от: виготовлення ліків проти укушення скажених собак, мистецтво забарвлювати за допомогою лишень дубової кори і гострої горілки[15] в найкращий червоний колір. Окрім того, він власноруч виготовляв найкращу ваксу і чорнила, вирізував для маленького онучка Ганни Іванівни фігурки з паперу; зимовими вечорами мотав мотки і навіть пряв.

Чи дивно, що з такими обдарованнями зробився він необхідною людиною в домі, коли вся двірня була в нестямі від нього, хоч обличчя його і скресом і кольором достоту було подібним до пляшки, що прездоровенний рот його, котрого зухвалим зазіханням заледве становили перешкоду відстовбурчені вуха, щохвилини робив гримаси, поневолюючи себе зобразити посмішку, і що очі його мали колір яскравої зелені, — очі, якими, скільки мені відомо, жоден герой у літописах романів не був обдарований. Та, либонь, жінки бачать більше нас. Хто розгадає їх? Як там не було, тільки й сама старенька, господиня дому, була дуже задоволена знаннями вчителя у хатньому господарстві, в умінні робити настоянку на шафрані й herba rabarbarum[16], у вправному розмотуванні мотків і взагалі у великій науці жити у світі? Ключниці більше всього подобався дженджуристий сюртук його і вміння одягатися; втім і вона помітила, що вчитель мав навдивовижу розчулений вигляд, коли зволив мовчати чи їсти. Маленького онучка забавляли надзвичайно паперові півні й чоловічки. Сам кудлатий Бровко ледве тільки побачить, бувало, його, коли виходить на ґанок, як, ласкаво помахуючи хвостом своїм, побіжить йому назустріч і без церемонії цілує його в губи, якщо тільки вчитель, забувши поважність, пристойну своєму сану, зволить присісти під величним фронтоном. Лишень два старших онуки і домашні хлопчаки, з котрими проходив він Аз — Ангел, Архангел, Буки — Бог, Божество, Богородиця, боялися красномовних лозин грізного педагога.