Зоряна електричка

Брат Іов у військової справі виявився досвідченішим за княжого гридня Ратибора. Як виявилося, монах замолоду охороняв князя і знав багато такого, про що Ратибор навіть і не здогадувався. Він навчив Петька кількох таємних прийомів, котрі могли врятувати йому життя у рукопашному двобої. Після того, як Петько оселився при церкві, життя його стало ще напруженішим. Крім занять з військової справи, навчання грамоти та закону Божому, додалися ще господарчі клопоти. Монахам доводилося рубати дрова, топити пічки, носити воду, прибирати, готувати їжу… Все-все вони робили самотужки, тому лежати на печі часу не було, тільки встигай крутитися! За два місяці Петько скинув кілька зайвих кілограмів, став сильнішим та вправнішим. Зараз він легко злітав на коня, встромивши ногу у стремено, навчився влучно стріляти з лука та кидати списа. Отрок уже добре читав, чому монах радів більш за все. Брат Іов заплющував очі і посміхався, коли Петько співуче, з належним виразом обличчя, читав Євангеліє. Домівка, батьки, Київ з його постійним поквапом, натовпами і вулицями, забитими машинами, в його пам’яті відсувалися усе далі й далі. Все рідше він згадував про хустку, що була прив'язана на верхівці берези, а, згадуючи, щоразу знаходив підставу відкласти повернення зі своєї незвичайної, але надто довгої мандрівки. Петько вже зріднився з новими знайомими, а називаючи свого нового пестуна Іова братом, іноді вкладав у слово «брат» зовсім інший сенс. Кинути своїх нових друзів здавалося йому зрадою.

Воєвода Дмитро, залишений князем Данилом у Києві «на господарстві», серйозно готував місто до оборони. Перевірялися й де треба укріплювалися міські мури. Пам’ятаючи поради князя, воєвода вирішив не розпорошувати сили на укріплення Подолу, Копирева Кінця та Замкової гори, зосередивши свою увагу на тій частині Києва, яка звалася Верхнім містом. Ця частина Києва складалася з міст Володимира, Ярослава та Ізяслава-Святополка.

Настав листопад. Зранку підморожувало бруд на вулицях, а уздовж берега на Дніпрі з’явилися тоненькі льодові закраїни. Під променями блідого осіннього сонця крижинки швидко зникали, а крізь прозору, наче чисте осіннє повітря, воду можна було розгледіти на дні кожен камінчик. Петько у вільний час любив походжати по березі, розглядаючи риб у воді. На мілині величезні щуки полювали на дрібноту, а Петько, у душі запеклий рибалка, аж стогнав від азарту, не маючи напохваті бодай поганенького спінінга. «Батька би сюди… — і відразу засмутився: — Як там вдома? Може, кинути все і повернутися? А брат Іов? Подумає, що злякався і втік? А раптом Ратибор повернеться? Ні… Не можна… Трохи згодом, пізніше».

Петько давно вже припинив фотографувати мобілою. Вільне місце у пам'яті ще залишалося, але сів акумулятор. Петько не виймав мобілу з кишені, бо панічно боявся її загубити. Він не мав сумнівів, що врешті-решт повернеться додому, і уявляв, мружачись від задоволення, яке враження справлять на Льоху фотки з тринадцятого століття! Повний відпад і затьмарення розуму! Натовп буде у захваті! Ось тільки б зберегти ці фотки, зберегти мобілу!

Його роздуми перервало тривожне калатання церковного дзвону — били на сполох. Петько вже був навчений: якщо дзвін б'є тривогу — кидай усе та стрімголов до церкви. Сполох — штука серйозна, до того ж у такі непевні часи. При перших же звуках, що гули тривожно і пронизливо, серце завмерло — ось воно! Те, на що з острахом чекав весь Київ, прийшло! З усіх боків до церкви поспішали люди. Покидали свої справи жінки, чоловіки вискакували хто зі стайні, хто з хліва, хто з хати. Рибалки на човнах заквапилися витягувати сітку, пристали до берега, кинули усе як є і побігли туди ж. На Подолі вятші[79] люді не жили, тому у церкві зібрався натовп з ремісників, монахів, купців — словом, з простого люду. На сходах церкви з'явився отець Пилип. За його спиною стояв брат Іов. Отець Пилип підняв руку, закликаючи до тиші.

— Благословення Господа на вас!

Натовп поступово почав заспокоюватися. Настоятель зачекав хвилинку:

— Брати та сестри! — вигукнув він гучним голосом. — Люди… Лихо прийшло у наші хати!

Натовп налякано замовк. Місто чекало на це лихо, а коли воно нарешті насунулося, всі розгубилися. У повній тиші схлипнула жінка, потім інша…

— Тихо, сестри, тихо! — спробував заспокоїти жінок отець Пилип. — Татар сльозами не проймеш. Будемо уповати на Господа. На Господа нашого та наших воїв.

— А де вони, вої? Повів князь дружину з Києва. Хто з татарвою воювати буде?

— А ми нащо? — стукнув посохом по сходинці отець Пилип. — Чи ти, Кузьмо, забув, як ратище тримати? Нащо князь дружину з Києва вивів — то його княжа справа. Коли неправду вчинив — то перед Господом відповідь усі однаково тримають, і князь, і останній смерд.[80]

— А звідки про татар стало відомо? Може, помилка? Може, дарма галас здійняли?

— Немає помилки. Гонець два дні верхи рискав, задубів геть! Одва з коня зняли, розігнутися досі не може. За день-два хан Батий під мури святого Києва прийде.

— А воєводу попередили? — знову спитав той же голос.