Зоряна електричка

— Ви мене не плутайте! — розлютився тубілець. — Мало мене дістають тут усякі, — він неприязно подивився у бік кущів, — так тепер і ви на мою голову невідомо звідки звалилися! Йшли б ви своїм шляхом і не відволікали мене. Ні, ви лише погляньте на них, — невідомо кому поскаржився Фьюфел, — прийшли і не дають думати. Уся планета над цим думає, а ви тут дурницями займаєтесь!

— Уся планета? — здивувався Флоквел.

Агент озирнувся довкола. Навіть ознак будь-якої цивілізації він не побачив. Тільки дерева, трава, сонце на півнеба, тубілець та підозріле ворушіння у кущах.

— Хто там ворушиться? — запитав Мозя у тубільця.

— Та відбрунькувався від мене місяць тому. Відбруньковінь… їсти хочу! Пити хочу! То на спині жити не давав, спиногриз! А зараз ось знову… На! — Він кинув у кущі кілька зелених плодів. — Спробуй тут роздумувати над проблемами світової цивілізації!

При цих словах Флоквел ледь не подавився зеленим плодом, зірваним з дерева на пробу:

— Над проблемами, вибачте, чого?

— Світової цивілізації. Може, ви і слів таких не чували?

— Мозю, відійдемо, поговоримо, — тихо сказав Флоквел другові, — щось мені тут не все зрозуміле.

Вони відійшли метрів на десять від тубільця, який, здавалося, полегшено зітхнув і застиг на своєму пеньку, навіть очі заплющив, аби сонячне світло не відволікало його від глибоких роздумів.

— Мозю, — обернувшись спиною до тубільця, почав Флоквел, — це повна маячня! Він каже такі речі, про які не може знати. Планета, світова цивілізація, суть буття… Ти глянь на нього, він же дикун! Як Фьюфел може знати про те, над чим ламають голови інші пофігісти, якщо він з ними не спілкується, та й у принципі спілкуватися не може? У нього ж немає жодних засобів зв'язку.

— Твоя правда! А як же інформація у довіднику про абсолютний розум? — запитав Мозя.

— Подумаєш, нема засобів зв’язку! Розумники! — чітко прозвучало у Флоквела в голові. — Ви хоча б запитали, а чи потрібні вони мені?

— Що ти сказав? — одночасно запитали рятувальники один одного, і так же одночасно відповіли: — Та нічого я не говорив!

Обидва повернулися до тубільця. Той, наче нічого не сталося, продовжував зосереджено роздумувати про сутність буття фігових пофігістів.

— Це що? Телепатія? — припустив Флоквел.

Тубілець демонстративно пересів до них спиною, ще глибше натягнувши на голову зеленого ковпака.

— Та ну вас! — чітко пролунало у них у головах. — Набридло!

Спецагенти перезирнулися.

— Агов, Фьюфеле, стривай! — Мозя махнув рукою.

— Фьюфеле, — звернувся до тубільця Флоквел, — ми шукаємо… Як його… Відбруньковіня, тільки нашого, зрозумів? Не з’являвся тут такий? На нас схожий, тільки на зріст менший, ось такий приблизно, — спецагент показав собі по плече.

— Ну, загубився… То радійте! Слава всепланетному розуму! Ніхто жерти не просить, ніхто не відволікає. Краса! Ох, і дурні ж ви! Ну, добре, добре… Зараз запитаю, — і замовк, міцно заплющивши очі.

Друзі мовчали й дивилися на тубільця з повагою. Правильно кажуть: не судіть необачно! Хто б міг подумати… Тубілець, на вигляд справжнісінький дикун, а ось на тобі! Без усяких засобів зв’язку спілкується із цілою планетою! Минуло кілька довгих хвилин. Нарешті Фьюфел розплющив очі і похитав головою:

— Ні, на планеті його не було. Ви помилились.

— Можливо. Так, ми дійсно могли помилитися. Дякуємо тобі, Фьюфеле, за допомогу. Ти нам допоміг, а я спробую допомогти тобі. Ви шукаєте сенс буття? Може, сенс буття — у продовженні самого буття?

— Це як? — здивувався тубілець.

— Дуже просто, — продовжував Флоквел, — десь у вашому розвитку сталася помилка. Як би у вас були комп'ютери, я би сказав: у вас стався збій програми. Ви розмножуєтеся брунькуванням, як рослини. Тоді виникає питання, а у чому різниця між тобою та деревом? Воно росте та приносить плоди незалежно від того, їсть хтось його плоди чи ні. Адже так? І ви також ростете та розмножуєтеся незалежно від того, потрібні ви комусь чи ні, правда ж? Ось і загубився у вас сенс буття.

— Ну? — Фьюфел навіть голову нахилив, намагаючись зрозуміти, до чого ж веде прибулець.

— А коли заради продовження вашого буття ви мали б докладати зусиль, тоді б одразу з'явився і сенс буття.

— Поясни! — зажадав Фьюфел.

— Жінки вам на планеті потрібні! — не витерпів Мозя дипломатичних вихилясів друга. — Що ти все ходиш околяса? Жінок їм на планету потрібно, хіба ні? Протилежну стать! У нас це зветься жінки, а та, яка народжує тобі дитину, — дружина. От дружина б тобі не дозволила цілий день паритися на сонці у ковпаку дурня!

— Це нащо? А думати?

— Думати? Працювати треба! Зрозумів? Вкалувати! Упиратися рогами! Рукави закасувати! А ти сидиш тут у ковпаку, наче блазень, і з листочком замість одягу! Ледащо! — Мозя розійшовся.

— Пригальмуй, — Флоквел узяв друга за руку, — дай йому в'їхати. Це зветься боротьба та єдність протилежностей, розумієш? Дві половинки одного цілого, але вони різні. Одна бореться з іншою, а тому, крім роздумів, у тебе з'явиться багато інших потреб. А для того, щоб їх задовольнити, треба працювати. Ось про що каже мій друг Мозя.

Фьюфел замислився.

— От і добре, — прокоментував Флоквел.