1795

Щойно слуги виходять, Тюко потягується, розминає напружену шию і сам виходить на сцену, щоби наодинці відточити останні штрихи. Він щиро кланяється публіці — робить крок назад однією ногою, одна рука перед собою, друга йде вбік. І так декілька разів. Він уже відчуває захват публіки, тому нахиляється так низько, що навіть перший ряд не помічає його глузливої посмішки.

18.

Надходить ніч, збирається братство. Чоловіки в масках біля театрів і палаців опівночі — звичне видовище. Після короткої жалоби за вбитим в Опері королем маскаради знову в моді. Тепер можна вдягнути плащ-доміно та пов’язку на обличчя, і ніхто не вважатиме тебе якобінцем. Місто вкотре віддається своєму улюбленому заняттю, адже спілкування стає невимушеним тільки під покровом маски, коли знати не знаєш, чию руку тримаєш під час менуету. Все це підштовхує до вчинків, що за інших обставин вважалися би неможливими: несміливий стає рішучим, цнотливий — пристрасним, а мовчазний вправно декламує вірші.

Однак цю ілюзію легко розбити. Місто невелике, і мож­на видати себе повадками або поглядом крізь прорізи у шовковій чи паперовій масці. Проте кожен ­старається як може: графиня міняється сукнями із придворною дамою, граф позичає мундир у капрала, міщанин одягає костюм арлекіна. Завдяки цьому можна дозволити собі пригоду, що частково є чужою. Поцілунок, обійми в куті за гобеленом, товариство на одну ніч. Діє загальне правило: пишно одягнений насправді може виявитися бідняком, але той, у кого найпотворніший вигляд, точно багач. Обирають те, до чого найбільше прагнуть.

Братство ж поводиться не так, як усі інші. Маски — частина ритуалу, хоча більшість членів ордену знайомі між собою. Згідно із правилом, двічі вдягати одну маску не можна. За бажання маску можна позичити, але більшість шиють нові: у вигляді мавпи, козла, лицарського шолома або чумного лікаря. Дехто приходить сам, однак здебільшого братія прибуває невеликими ватагами після бенкету в північному флігелі королівського палацу, де вже втамували спрагу й обмінялися думками щодо сьогоднішнього вечора, намагаючись угадати його тему. Ніхто ще не перевдягався, тому багато хто спершу зникає у парку Кунґстредґорден за густим, давно не стриженим живоплотом, а повертається звідти вже в новому обличчі.

Із Воксгаллена, де зараз закінчується бал, доносяться голоси і музика, пожвавлені компанії вільно насолоджую­ться теплим вечором. Якусь самотню скрипку вмовили зіграти без акомпанементу, вочевидь, підкупивши музиканта бренвіном: усім відомо, що чим п’яніший і веселіший музикант, то більше його музика тяжіє до мінору. Заростями парку шугають тіні «нічних метеликів», яким відомо, що не один чоловік, отримавши цього вечора відмову від своєї дами, готовий заплатити за швидку компенсацію. Присутність членів ордену вабить повій до Стреммена, але братія в масках проганяє шльондр нелюдськими вигуками, бо сподівається, що ця ніч готує їм більш вишукану насолоду. У темному подвір’ї між палацом і парком можна помочитися просто на фасад під пильним поглядом кам’яного Марса, що чатує на уступі над брамою, оточеному сліпими вікнами.

Вечір чарівний, Незрівнянний палац, як завжди, прекрасний: вежі, шпилі та комини підносяться до зір, бляшані схили гострого даху, здається, ведуть до самого неба. Багато хто вважає, що палац не надто годиться для театру, бо кожен камінь його фасаду присвячений війні: на одному фризі вишикувалися гармати, мортири, прапори, польові табори, далі з опущеними шаблями наступає кавалерія. Лев’ячі маски і відрубані голови, ромейські воїни в галеях[29]. Ті, хто тужить за звитяжними часами, оплакують долю Незрівнянного, називаючи його складом дерев’яних мечів, картонних щитів і шовкових обладунків. Братство ж, навпаки, милується рельєфами, що виявилися цілком доречними для очікуваного заходу.

Небокрай темніє, і палац остаточно стає загадково-прекрасним, майже казковим. Годинник на вежі церкви Святого Якуба б’є північ. На кам’яних сходах стоїть сам Булін у шубі і з оленячими рогами на голові. Щоби потрапити за поріг, спершу треба в особливий спосіб потиснути старому руку і шепнути на вухо своє ім’я. Дехто надмірно захопився освіжальними напоями на бенкеті; Булін запам’ятовує їх, аби згодом виписати догану. Із тими, кого легко впізнати навіть у масці, досить обмінятися промовистими поглядами. Булін виглядає незворушним, але всередині у нього все аж стискається від очікування та відчуття небезпеки, на яку він наразив себе із власної волі. Власне, він і сам не розуміє, як опинився в такому становищі, однак ні про що не жаліє. Старий так давно не грався з вогнем, що вже й забув смак ризику.

— Готовий?

У кімнаті на другому поверсі південно-східної вежі, де зазвичай готуються чи відпочивають під час антракту актори, сидить Сетон, а у кріслі перед ним — Альбрехт. Сетон простягає йому келих і наливає із пляшки трохи вина, щоби відігнати страх перед публікою. В юнака тремтять руки, тож Сетон підбадьорює його м’яким, лагідним голосом.