1795

Сетон докладає зусиль, аби не кліпнути, хоча очі сльозяться від протягу. Волосся на руках стає дибки, по шкірі пробігає мороз. Калюжа під акторами перестає рости. Легені видають останнє протяжне сичання і завмирають. Кров перестає текти, серце зупиняється. Ще якийсь час Альбрехт продовжує, як і раніше, але тіло під ним холоне, і навіть крізь сп’яніння юнак усвідомлює, що сталося щось непоправне. Сетон не відводить погляд і бачить у дзеркалі власне обличчя, на якому застиг нещадний страх. У залі зриваються шалені оплески, чути вигуки Буліна.

— Антракт! Антракт! Остання дія через годину!

Сетон замахується на своє відображення молотком, який і досі тримає в руці.

Третя частина Слідство Весна й літо 1795 року

Шановний пане Ройтергольм!

      Для вас ця похвала,
Бо мало хто спроможний так
      примножити діла.
Нехай величність ваших справ
      не знає меж і краю,
А ваше ім’я хай потомок пам’ятає!

Карл-Ґустаф аф Леопольд (1795)

1.

Деякі незвідані дороги відкриваються тільки окремим людям. Спираючись на власні спогади, Еліас подумки креслить карту. У тісній вуличці до стіни приперта бочка, її висоти достатньо, щоби видряпатися на кам’яну стіну з обсипаним тиньком і вхопитися пальцями за віконну раму; іржаві ґрати на вікні пивниці давно втратили міць, і достатньо худа людина може пробратися всередину. А Еліас худющий як тріска, невисокий на зріст, а плечі та стегна вузькі. Хлопцеві вже майже дванадцять, та через постійне недоїдання він виглядає ще зовсім дитиною, тож поки може, користається цим. Інколи вдає із себе дурника і пробирається в місця, де ніхто не звертає на нього уваги. Мало хто володіє цим мистецтвом так бездоганно, як Еліас.

Три роки цей хист забезпечував йому проживання в сиро­тинці, де хлопцеві доручали лиш найпростіші справи в обмін на юшку та дах над головою. Через удавану слабкість та дурість Еліас не підходив для виховання на селі, і врешті-решт його перестали туди відсилати. Дурник є дурник. У хлопця був тільки один ворог — нудьга. Інколи він міг годинами лежати в ліжку, дивитися на гру світла на віконниці, і нікому до нього не було діла. А тепер він інколи навіть скучає за тією бездіяльністю.

Згодом хлопця спіткала та сама доля, що й усіх інших: його мали перевести в Стругальний дім[30], а це вже геть інша історія. Там замикають двері на ніч, за лінощі карають ляпасами, а найбільш беззахисних бідолах використовують замість жінок. Еліасові ніколи не забути, як відвисла щелепа в кухарки Ебби, коли та забула замкнути хвіртку, а він скористався нагодою. Стулив рота, із якого вічно стирчав язик, обтер підборіддя від слини, а тоді нахилився, щоби дещо шепнути кухарці у саме вухо, від чого Ебба так здригнулася, що аж перекинула відро:

— Поцілуй мене в сраку, стара відьмо. І дякую за юшку!

А тоді хутко чкурнув за хвіртку і, вільний як пташка, дременув до Міста-між-мостами — шукати свого щастя. У відповідь на галас Ебби лише глузливо й радісно розреготався.

Та навіть таким кмітливим, як він, за межами міських мурів живеться непросто.

Еліас добре знає дорогу, не раз нею користувався. Ставить ногу на опору і дістає до краю муру. Підтягується, щоби пересвідчитися, що у вікнах навпроти та у внутрішньому дворику нікого нема, перекидає одну ногу і верхом крадеться аж до даху будинку. Хапається за бляшану ринву, що точно не витримала би когось важчого, й обережно, щоби не послизнутися, повзе вгору. Дах наріжного будинку вкритий міддю, на відміну від його цегляних сусідів. Еліас залишає розпароване взуття у ринві і босоніж повзе брудною жорсткою поверхнею. Беззвучно дістається відчиненого вікна, прихопленого гачком, за яким видно порожній салон. Кімната пишно прикрашена: приємно пахнуть попурі, вази наповнені плетеним очеретом в очікуванні свіжих весняних квітів.

Еліас умощується зручніше і починає чекати.

Нарешті двері салону рвучко розчиняються, входить огрядна дама в барвистому вбранні. Обличчя і декольте густо вкриті білилом, а губи і щоки — намащені циноброю. За жінкою тягнеться важкий шлейф запаху поту, заглушеного трояндовою водою. Еліас знає її як Маленьку Платен, і вже від самої присутності цієї особи в нутрі хлопця спалахує давня ненависть. Тепер вона називає себе фон Плат, безсоромно привласнивши чужі титули, начебто успадко­вані від якогось родича, хоча сама не признається, ким йому доводилася — кузиною, сестрою чи донькою. Серед бродяг мало хто у це вірить, деякі з них досі пам’ятають її справжнє ім’я, на відміну від довірливих клієнтів.

Хлопчина пригинається, коли Маленька Платен оглядає салон перед зустріччю, підбиває подушки на шезлонзі, прокручує вказівним пальцем стрілку несправного настільного годинника на декілька обертів вперед.