1795

Сетон веде Альбрехта назад тією ж дорогою. Хлопцеві наче гора спала з пліч, він приємно розімлілий після виступу, що перевершив усі сподівання. У гримерці юнак жадібно п’є те, що наливають — те саме шампанське, що і для членів ордену, але з особливою приправою. Сетон примовляє, клопочеться, слідкує за дією і розраховує час, аби не помилитися з дозою.

Товариство прогулюється у фоє, збирається на широких сходах, попиваючи шампанське і розминаючи язики після тривалої мовчанки. Братія обурюється — мовляв, їм підсунули щось не те. Багато хто мовчить, не знаючи, що й гадати. Червоні очі й опухлі обличчя свідчать про те, що Евменіди досі здатні розчулюватися.

Натомість дехто гнівається і називає виставу марною тратою часу, але вчасно згадує, що попереду друга дія, тож не варто поспішати з висновками. А що як це особлива гра? Через ту лукаву посмішку ніколи не здогадаєшся, жартує Сетон чи ні. Краще промовчати, ніж бовкнути зайве, а потім пошкодувати. Ще й випивка робить своє, і в очікуванні другого акту все ж переважає доброзичлива атмосфера — братство готове на все, аби не нудитися. Від народження у цих людей є все, чого душа забажає, проте така свобода має один недолік — стає нудно. Кожне бажання можна задовольнити, і чим тоді наповнювати життя? Колись був заклад мадам Сакс коло Червоних складів, де можна було спробувати що завгодно, але зараз брудні від пристрасних оргій стіни дому Кейсера заставлені книжковими шафами з апокрифами і псалтирями сектантів. Евменіди обговорюють почуте, намагаються передбачити продовження. Що більше версій, то більший страх розчаруватися затьмарює чималі очікування.

Слуга Буліна все підготував до другої дії: дзеркала, лаштунки і таке інше. Сетон у гримерній рахує дзвінки, що сповіщають про продовження вистави: перший, другий і, нарешті,— останній, третій. Умовляє Альбрехта випити ще хоч кілька ковтків. Юнак уже перетворився на сновиду, він більше не здатний опиратися, хоча й досі здається жвавим. Вони знову вирушають до сцени, але цього разу хлопця доводиться вести за руку. Сетон безупинно нашіптує йому підбадьорливі слова.

У залі панує цілковита тиша. Свічки погасили, лише на підлозі сцени невелика цівка світла. Альбрехт такий задурманений і податливий, що Сетон спирає його об стіну, а тоді сам виходить на сцену. В руках у нього інструменти, виготовлені за його вказівками спеціально для цього вечора: молоток і своєрідний загострений кілок із ручкою-­держаком, що має ретельно вираховану довжину й товщину. Тюко пітніє, витирає долоні об штани і знову береться за інструменти. Серце гепає, він знає, що це критичний момент, але йому, як завше, бридко від дотиків до чужого тіла. Перед очима проскакує спальня коло Бляшаної вежі, і щоб позбавитись видіння, Тюко щипає себе за руку.

Глибокий вдих. До середини підмостків не більше десяти кроків. Усе підготовлено за його настановами. Сетон відраховує ребра, починаючи із правого боку знизу і знаходить потрібне місце, де чорніє самотня родимка. Прикладає до неї вістря кілка, відчуває, як шкіра Вільгельма напружується від холодного дотику, цілиться молотком і б’є. Приглушений крик, м’язи чинять опір, тож доводиться бити сильно і часто. Нарешті кілок проникає достатньо глибоко й розсуває щільні ґрати грудної клітки. Сетон з огидою дивиться на пінистий червоний потік, що вихлюпується з легені.

Готово. Тюко квапиться назад, до Альбрехта, виштовхує його слухняне тіло на сцену і розв’язує лляну сорочку — єдиний одяг на тілі хлопця. Тканина легко зісковзує з обважнілих рук. Тюко виводить на середину сцени голого юнака із затверділим від шпанської мушки прутнем.

Перед Альбрехтом посеред сцени лежить прив’язаний до хреста Вільгельм. Хрест підтримують опори необхідної висоти, прикрашені шовковим пальмовим листям із театрального реквізиту. Зусібіч розставлені дзеркала, на юнаку лише вузька пов’язка на стегнах, шкіра, змащена олією, тремтить і виблискує. Тонкі, зв’язані мотузками кінцівки кволо пручаються. Хлопець надзвичайно вродливий. Волосся зачесане назад, на блідих скронях краплі крові від тернового вінка, на руках і ногах рани. Обличчя обмотане полотном, на якому старанно вимальоване обличчя Спасителя, рот забитий ганчір’ям. Сетон підводить Альбрехта, дивиться у безтямні хтиві очі і нахиляється до його вуха:

— Закривавлений Спаситель чекає на тебе! Рана в його боці подарує тобі спасіння.

Рана м’яко відкривається. Починається акт, зал німіє, навіть Сетон робить декілька кроків назад. Заворожено тамує подих, боїться навіть кліпнути, бо довгоочікувана мить може настати будь-коли. Він начувається, чекає на небесну кару, божий гнів, від якого здригнеться небо, затрясеться і розколеться земля. Вільгельм придушено кашляє і хрипить, немов собака, намаючись вдихнути повітря під маскою. Поруч заливається потом Альбрехт, кожен м’яз на його тілі напружений, як струна.