1795

— Не хвилюйся. Вкотре запевняю, ця громада не така, як усі інші. Прихожани Свали прості духом люди, а примітивні душі тяжіють до осуду. Вони мовчать, удаючи побожність, хоча з радістю обсипали би тебе прокльонами, а не молитвами. Сьогоднішні слухачі — шляхетні та доб­розичливі, вони хочуть почути твою розповідь. Розкажи їм усе до найменшої дрібниці. Голос тебе не підведе, він сильніший, ніж ти гадаєш, публіка уважно тебе слухатиме, а зала збудована так, аби підсилювати звуки зі сцени. Не бійся, ти в колі друзів!

Альбрехт нервово всміхається і надпиває вина, а Сетон укотре перевіряє його одяг. Під час першої дії юнак буде одягнений у свій повсякденний одяг — зношені штани до колін і брудну лляну сорочку, поцятковану іскрами з вогнища. Сетон не має кишенькового годинника, та, здається, вже скоро північ.

— Ходімо, нам пора. Я проведу тебе на сцену і весь час стоятиму за лаштунками.

У лабіринтах за сценою жодної душі. Помічники Буліна на своїх місцях, але вони далеко — два поверхи вниз, а потім ще глибше. Під глядацькою залою потрійне дно із проходом для акторів. Ці великі порожні приміщення, призначені для втілення театральних фантазій, справляють гнітюче враження. Тягарці машинерії приглушено постукують, зусібіч дмуть протяги. Попри те що сцена і зала перебувають у чудовому стані, унизу скрізь наявні сліди насильства над первісним планом палацу: виламана підлога, вибиті стіни, тимчасові східці, що із часом стали постійними, завалені непотребом коридори, забиті цвяхами або зняті із завіс двері. Сетон освітлює дорогу свічкою і стежить, аби Альбрехт не загубився.

Невдовзі стає чутним гул сотні голосів, що править їм за дороговказ. Булін горланить, аби всі почули:

— Шановне панство, прошу тиші! Трагедія у трьох діях!

За завісою Сетон подає знак слузі Буліна — мовляв, починайте, а той плескає по плечі свого глухонімого колегу. Тюко міцно, до болю стискає руку Альбрехта, щоби вселити у хлопця відвагу.

— Виходь і нічого не бійся. Дочекайся, поки настане тиша і тебе побачать, а тоді починай розповідати. Якщо зі­б’єшся, подивися в мій бік, я дам тобі підказку.

Альбрехт переступає тінь завіси, що падає на підмостки, невпевнено й обережно, як налякана тварина. На юнака падає світло, і Сетон чує, як гомін у залі починає стихати. Найбільш уважні глядачі вказують сусідам, що вистава починається. Тих, хто не звик зупинятися на середині висловлювання, сердито зацитькують. Нарешті у залі встановлюється сяка-така тиша.

Сетон не стримує бажання зазирнути за завісу — і вперше за довгий час бачить братство у всій його величі. Товариство розмістилося у перших трьох рядах партеру. Сидять упереміш, незалежно від рангу,— коти, леви, блазні. Сетон ретельно підготував Альбрехта, юнак знає, чого очікувати. Тюко пообіцяв, що воно того варте, і пояснив, що ця громада має свої особливості, як і гернгутери в парку Кунґстредґорден. Та і що в тому поганого, коли справа робиться для більшої слави Всевишнього? На відміну від інших, ця громада слухатиме хлопця уважно і співчутливо, а якщо хтось і зможе йому зарадити, то це саме вони.

Сетон покладає на Альбрехта всі свої сподівання. Почуття хлопця напрочуд щирі, голос тремтить, на очах блищать сльози, що лише посилює ефект. Юнак нагадує глядачам про ту давно забуту любов, яку колись дарувала їм доля. Про невинність і щирість молодості, сподівання та обіцянки. Він розповідає про віру своїх батьків, про закривавленого Спасителя, який так і не з’являється, про особливу містику Христових ран, у яку вірять гернгутери. Глядачі дізнаються про його довгу подорож із Прусії до Сток­гольма, про навчання у майстра. Хлопець показує власноруч викуваний вироб, що приніс із собою. Нарешті — біль і страждання. Вільгельм.

Тиша у залі стає благоговійною, ніхто не наважується навіть кашлянути чи голосно видихнути. Сетон здогадується, що маски тепер виконують ще одну функцію — ховають сльози. Слова юнака зачіпають навіть найбільш світську частину братів. Зашкарублі серця знову обливаю­ться кров’ю, гострий біль пронизує їх там, де, здавалося б, немає нічого живого. Глядачам нагадують про щиру і чисту любов, якій не місце у цинічному світі, повному збочень. Альбрехт завершує розповідь, схиляє голову і западає така тиша, що чути, як впаде голка.

За мить зал вибухає аплодисментами, захопленими вигуками і свистом. Хлопець витирає сльози рукавом і, спантеличений такою реакцією, поглядає на Сетона, а той на мигах показує, що потрібно вклонитися. Хлопець врешті здогадується, чого від нього хочуть, і робить уклін. Тюко жестом кличе Альбрехта зі сцени і веде юнака назад у гримерну, щоби підготуватися до другої дії.

Крізь галас пробивається голос Буліна.

— Шановне панство, запрошую на шампанське до фоє! Оголошується антракт на годину.

19.