Аеропорт

Єдиною хорошою новиною було те, що надзвичайну ситуацію третьої категорії щойно вирішили: «КейСі-135» Повітряних сил, який був її причиною, вже безпечно приземлився. Але те, що одна надзвичайна ситуація закінчилася, не означало, що не почнеться інша. Мел не забував про невиразну тривогу, наближення небезпеки, яку він відчував на льотному полі годину тому. Відчуття, яке неможливо було якось означити або підтвердити, досі турбувало його. Та й навіть без цього було вдосталь інших обставин, щоб він залишався на робочому місці.

Сінді, звісно, — яка досі очікувала його на своєму благодійному збіговиську — рватиме й метатиме. Та вона все одно злостилася, бо він був збирався прибути пізніше; Мелові доведеться приготуватися до того, щоб прийняти на себе додаткову хвилю гніву через те, що він не з’явиться взагалі. Він припустив, що просто зараз може прийняти перший залп Сінді з цього приводу. Клапоть паперу, на якому був записаний телефонний номер, за яким можна було зв’язатися з його дружиною, досі лежав у кишені. Мел витягнув його і підняв слухавку.

Як і раніше, минуло кілька хвилин, доки Сінді не підійшла до телефону, а коли з’явилася на зв’язку, в голосі на диво не було жодного полум’я, яке вона показала протягом їхньої попередньої розмови, тільки крижана прохолода.

Вона мовчки слухала Мелове пояснення — чому він конче мусив залишатися в аеропорту. Оскільки очікуваної сварки не сталося, він почав плутатися у вимучених виправданнях, які навіть йому здавалися непереконливими. Тоді різко замовк.

Якийсь час Сінді витримала паузу, затим холодно озвалася:

— Ти все сказав?

— Так.

Її голос звучав так, ніби вона звертається до когось вельми неприємного й далекого.

— Я не здивована, бо й не очікувала, що ти приїдеш. Коли ти сказав, що будеш, я припустила, що ти, як завжди, брешеш.

Мел гаряче заперечив:

— Я не брехав, і це не як завжди. Говорив же тобі, скільки разів я вже…

— Здається, ти сказав, що закінчив.

Мел затнувся. Який сенс?

— Продовжуй.

— Як я й хотіла сказати, коли ти мене перебив — що ти також постійно робиш…

— Сінді, та заради Бога!

— …я знала, що ти брешеш, тож мала можливість трохи поміркувати. — Вона замовкла. — Кажеш, що залишишся в аеропорту, так?

— Враховуючи, що саме цього стосується наша розмова…

— На скільки?

— До півночі; можливо, й на цілу ніч.

— Тоді я сама туди приїду. Чекай мене.

— Слухай, Сінді, так не піде. Тут не час і не місце.

— Тоді ми знайдемо час. І хочу тобі сказати, що будь-яке місце згодиться.

— Сінді, будь ласка, будь розважливою. Погоджуюся, є речі, які нам потрібно обговорити, але не…

Мел спинився, усвідомивши, що говорить сам до себе. Сінді повісила слухавку.

Він відклав телефон, замислено сидів у тихому кабінеті. Тоді, не зовсім розуміючи навіщо, знову підняв слухавку і вдруге за сьогоднішній вечір зателефонував додому. Минулого разу відповіла Роберта. Тепер це була місіс Себастьяні, їхня постійна нянька.

— Я просто дзвонив, щоб перевірити, — сказав Мел. — Усе гаразд? Дівчатка вже в ліжках?

— Роберта так, містере Бейкерсфелд. Ліббі саме збирається.

— Можна мені побалакати з нею?

— Ну… якщо пообіцяєте, що будете швидко.

— Обіцяю.

Місіс Себастьяні, як зрозумів Мел, у своєму звичному повчальному репертуарі. На роботі вона вимагала послуху не лише від дітей, а й від усієї сім’ї. Він інколи загадувався, чи подружжя Себастьяні — був іще схожий на мишу чоловік, який час від часу з’являвся, — має емоційні проблеми. Вирішив, що ні. Місіс Себастьяні такого не дозволила б.

Мел почув у слухавці дріботіння ніжок Ліббі.

— Татку, — сказала вона, — а наша кров бігає по колу всередині вічно?

Запитання Ліббі завжди таїли в собі інтригу. Вона відкривала нові теми, наче то подарунки під ялинкою на Різдво.

— Не вічно, доню, нема нічого вічного. Тільки доки ти живеш. Твоя кров рухається вже близько семи років, відколи почало битися серце.

— Я відчуваю його, — сказала вона. — В коліні.

Він уже хотів взятися пояснювати, що серця не в колінах, про пульс, артерії та вени, але затим передумав. На це все буде ще вдосталь часу. Доки ти відчуваєш своє серце — де б воно не було, — все інше не має значення. Ліббі мала інстинкт до посутніх речей; інколи йому здавалося, що вона просто тягнеться своїми долоньками та збирає зірки істини.

— На добраніч, татку.

— На добраніч, дорогенька.

Мел досі не був певний, чому подзвонив, та опісля відчув себе вже краще.

Стосовно Сінді, то якщо вона вже вирішує щось зробити, так зазвичай і чинить, отже, скоріш за все, таки заявиться в аеропорт. І, можливо, вона має рацію. Були основні речі, які їм потрібно вирішити, а саме, чи та порожня шкарлупа, що залишилася від їхнього шлюбу, мусить продовжувати існувати лишень заради дітей, чи ні. Тут у них принаймні буде якась приватність, поза вухами Роберти й Ліббі, які й без того надто багато всього наслухалися під час їхніх попередніх сварок.

Зараз Мел нічого особливого робити не мусив, окрім як бути на зв’язку. Він вийшов зі свого кабінету на адміністративні антресолі, кинув погляд униз, на невпинну галасливу активність залу головного терміналу.