Аеропорт

— То от я тобі й кажу, мужик, маєш проблеми. Пішли за мною, Бейкерсфелде.

Вони перетнули головний зал до ескалатора, що вів униз, і Джефферс подолав його довгими кроками, перестрибуючи через дві сходинки. Він приязно помахав кільком людям дорогою вниз. Зважаючи на свою слабку стопу, Мел не так спортивно пішов за ним.

Біля підніжжя ескалатора, біля купки точок оренди автомобілів, які зайняли «Герц», «Ейвіс» та «Нейшнал»[139], Іґен Джефферс вказав на щось жестом.

— Отам, Бейкерсфелде! Ти подивися! Ну просто з рота в мене і моїх хлопців витягує крем для взуття.

Мел глянув на причину скарги. Біля стійки «Ейвіс» на рекламному планшеті було написано жирним шрифтом:

ВИ ПІДПИСУЄТЕ, ТУФЛІ БЛИЩАТЬ

З найкращими побажаннями

*

Стараємося для вас!

Нижче, на рівні підлоги, стояла валикова машина для чистки взуття, розташована так, що будь-яка людина, яка стояла перед касою, могла зробити саме те, про що було написано на табличці.

Почасти Мел здивувався; почасти він прийняв скаргу Іґена Джефферса. Жартував він чи ні, але Джефферс діяв у межах своїх прав. У його контракті було вказано, що більше ніхто в аеропорту не може чистити взуття, а сам Джефферс, відповідно, не може здавати в оренду автомобілі чи продавати газети. Кожен підприємець дістає однаковий захист взамін на значну частину свого доходу, яку привласнює аеропорт.

Поки Іґен Джефферс дивився на нього, Мел підійшов до кіоску оренди машин. Він перевірив свій кишеньковий екстрений список — тонкий буклет, де були вказані особисті номери телефонів старшого персоналу аеропорту. Керівник «Ейвісу» там також був. Дівчина за касою автоматично всміхнулася, коли Мел підійшов.

Він сказав їй:

— Дозвольте скористатися вашим телефоном.

Вона почала заперечувати:

— Сер, це не публіч…

— Я генеральний директор аеропорту. — Мел потягнувся через касу, підняв слухавку і набрав номер. Те, що його не впізнавали у власному аеропорту, було звичною справою. Більша частина його роботи залишалася за лаштунками, поза публічними зонами, тож ті, хто тут працював, бачили його рідко.

Дослухаючись до гудків, він бажав, щоб інші проблеми можна було вирішити так само швидко й просто, як цю.

Прозвучало з десяток гудків, а потім ще кілька хвилин очікування, поки голос керівника «Ейвісу» з’явився на лінії.

— Кен Кінґслі слухає.

— А раптом мені потрібна машина, — сказав Мел. — Ти де?

— Граюся поїздами з малим. Трохи намагаюся не думати про автомобілі та про людей, які мені з цього приводу телефонують.

— Класно, мабуть, мати сина, — сказав Мел. — У мене самі дівчатка. Твій має якийсь нахил до механіки?

— Восьмирічний геній. Якщо треба покерувати твоїм аеропортиком, дай знати.

— Звісно, Кене. — Мел підморгнув Іґену Джефферсу. — Є одна річ, яку він може зробити просто зараз. Може вдома встановити апарат для чистки взуття. Виявляється, у вас один зайвий. І ти про це знаєш.

Запанувала тиша, а тоді керівник «Ейвісу» зітхнув.

— Ну от чому ви, хлопці, завжди хочете придушити маленьке чесне сприяння продажам?

— Здебільшого тому, що ми злі та вперті. Але вміємо стояти на своєму. Пам’ятаєш ту умову контракту? Будь-яку зміну робочої площі потрібно заздалегідь узгодити з керівництвом аеропорту. А потім ще одну, яка стосується незазіхання на бізнес інших орендарів.

— Я зрозумів, — сказав Кінґслі. — Іґен Джефферс настукав.

— Скажімо так: він не тішиться з цього приводу.

— Добре, ти виграв. Я скажу своїм людям, щоб забрали ту херню. Це ніяк не почекає?

— Не почекає, — відповів Мел. — Ще маєш пів години.

— Ну ти й мудак.

Але він почув, як працівник «Ейвісу» прогиготів, кладучи слухавку. Іґен Джефферс схвально кивнув, досі шкірячись своєю широченною усмішкою. Мел роздумував: я дружелюбний веселий керівник аеропорту; всі навколо мене тішаться. Якби ж він міг так тішити себе самого.

— Чудово ти все розрулив, Бейкерсфелде, — сказав Джефферс. — Лиш пильнуй, аби такого знов не було. — Зі сліпучою усмішкою він діловито поквапився до ескалатора, що їхав угору.

Мел потягнувся за ним повільніше. На рівні головного залу, у касах «Транс Америки», хаотичний натовп скупчився навколо табличок:

Спеціальна реєстрація

Рейс Два — «Золота Каравела»

до Рима, прямий.

Таня Лівінґстон неподалік жваво говорила з групою пасажирів. Вона подала знак Мелові, а за кілька секунд підійшла до нього.

— Мені не можна відволікатися. Я тут як у божевільні. Гадала, ти поїдеш у центр.

— Плани змінилися, — відповів Мел. — До речі, я думав, у тебе закінчилася зміна.

— Керівник ТУО попросив залишитися. Ми намагаємося відправити «Золоту Каравелу» вчасно. Це ніби питання престижу, але, вважаю, справа в тому, що командир Демерест не любить, коли його щось затримує.

— Ти упереджена, — вишкірився Мел. — Хоча я й сам іноді таким грішу.

Таня вказала на підвищення, вздовж якого тягнулася кругла каса, всього за кілька ярдів від них.

— Це ж через це ти зі своїм шваґром так посварився; тому командир Демерест тебе так не любить. Правда?