Американська єврейська проза. Століття оповідань

Доктор Марголін позіхнув, узяв цигарку з попільнички на кавовому столику й став думати про себе. Його життя склалося нібито добре, він міг вважатися успішною людиною: мав кабінет на Вест-Енд-авеню й заможних пацієнтів, колеги поважали його, він був помітною фігурою в єврейських колах Нью-Йорка. Чого ще бажати хлопчині з Сенциміна, самоукові, синові бідного вчителя Талмуду? Із себе він був чоловіком високим, досить привабливим і завжди знаходив підхід до жінок. Він і досі до них залицявся — активніше, ніж йому личило в його віці та з його тиском. Але в глибині душі Соломон Марголін завжди відчував себе невдахою. В дитинстві він вважався вундеркіндом, бо переповідав напам’ять довгі уривки з Біблії і самостійно вивчав Талмуд і коментарі до нього. Коли йому виповнилося одинадцять, його відрядили на респонси[26] до тарнівського рабина, який у своїх відповідях називав його «чудовим і блискучим». Підлітком він став фахівцем із «Путівника заблукалих[27]» і «Кузарі[28]», сам навчився алгебрі та геометрії, в сімнадцять років спробував перекласти з латини на іврит «Етику» Спінози, не підозрюючи, що це вже зроблено. Всі вважали, що з нього вийде геній. Але він розтринькав свої таланти, кидаючись від однієї науки до іншої, і змарнував роки на вивчення мов і мандрівки різними країнами. Не пощастило йому і з єдиним великим коханням — Рейзл, донькою годинникаря Мелеха. Рейзл вийшла за іншого, а потім її застрелили нацисти. Все своє життя Соломон Марголін мучився вічними питаннями. Він і досі лежав ночами без сну, намагаючись розгадати таємниці життя. Він завжди страждав на іпохондрію, і страх смерті не залишав його навіть уві сні. Гітлерова м’ясорубка й винищення родини позбавили Соломона останньої надії на кращі часи й остаточно вбили віру в людство. Він став зі зневагою дивитися на матрон, що приходили до нього зі своїми нікчемними хворобами, тимчасом як мільйони людей вигадували жахливі способи вбивства один одного.

З кухні прийшла Гретль.

«Яку сорочку ти вдягнеш?».

Соломон Марголін мовчки дивився на дружину. На її долю теж випало чимало. Вона тихо страждала за своїх братів, навіть за нациста Ганса. Пройшла довгий шлях старіння, мучилася почуттям провини перед ним, Соломоном, бо стала сексуально фригідною. Зараз її обличчя палало й було вкрите бісерними краплинками поту. Марголін заробляв більш ніж достатньо, щоб оплачувати прислугу, але Гретль наполягла на тому, що виконуватиме всю домашню роботу сама, навіть прання. Це перетворилося в неї на манію. Щодня вона чистила духовку, безнастанно мила вікна їхньої квартири на шістнадцятому поверсі, до того ж без паска безпеки. Всі господині в їхньому будинку замовляли доставку продуктів, Гретль же сама тягала важкі пакунки з супермаркету. Вночі вона подеколи говорила речі, які здавалися Соломонові трохи божевільними. Вона й досі підозрювала його у фліртуванні з кожною пацієнткою, яку він лікував.

Зараз подружжя дивилося одне на одного з відтінком сухої іронії, відчуваючи ту стриманість, що є наслідком дуже великої близькості. Його завжди вражало, як змінилася її зовнішність. Всі риси ті самі, але щось у виразі обличчя стало іншим: кудись поділися її гордість, її оптимізм, її цікавість. Він буркнув:

«Яку сорочку? Та байдуже. Білу».

«Ти не збираєшся вдягати смокінг? Зажди, я принесу тобі вітаміни».

«Я не хочу вітаміни».

«Але ж ти сам кажеш, що вони тобі корисні».

«Дай мені спокій».

«Гаразд, це твоє здоров’я, не моє».

І вона повільно пішла з кімнати, вагаючись — немов чекала, що він щось згадає і покличе її.

Доктор Соломон Марголін востаннє подивився в дзеркало і вийшов з дому. Він почувався свіжішим після півгодинного пообіднього сну. Попри свій вік він усе ще прагнув справляти на людей враження своєю зовнішністю — навіть на сенцимінців. У нього були свої ілюзії: у Німеччині він пишався тим, що виглядав як юнкер[29], а в Нью-Йорку нерідко відчував, що може зійти за англосакса. Він був високим, білявим, блакитнооким. Його волосся порідшало, трохи посивіло, але він примудрявся якось маскувати ці ознаки старіння. Він трохи горбився, але в компанії миттєво випростував спину. Колись у Німеччині він носив монокль, і хоч у Нью-Йорку це було б занадто претенційно, в його погляді й досі зберігалася європейська суворість. Марголін мав свої принципи. Він ніколи не порушував клятву Гіппократа. Зі своїми пацієнтами він поводився надзвичайно шанобливо, уникаючи будь-якого професійного жаргону, й відмовився від багатьох дружніх стосунків, що тхнули кар’єризмом. На думку Гретль, його почуття честі межувало із манією.