Американська єврейська проза. Століття оповідань

Марголін не пам’ятав, щоб пив щось, але все одно відчував якесь запаморочення: зала в тумані крутилася, як карусель, підлога ходила ходором. Ставши в кутку, він спостерігав за танцями. Які різні вирази обличчя у танцюючих, скільки комбінацій і змін людської сутності зібрав тут Творець… Кожне обличчя розповідало власну історію. Вони танцювали разом, ці люди, але в кожного була своя філософія, свій метод. Якийсь чоловік схопив Марголіна, і на кілька хвилин він теж опинився у цьому шаленому танцювальному вирі. Потім, вирвавшись звідти, став окремо. Хто ця жінка? Він помітив, що не зрушує очей з її знайомої фігури. Він знає її! Вона кивнула йому. Він стояв збентежений. Жінка здавалася ні молодою, ні старою. Звідки він міг її знати — це вузьке обличчя, ці темні очі, цей дівчачий сміх? Її волосся було зачесане на старовинний лад, із довгими косами, обернутими навколо голови, як вінок. Вона відзначалася якоюсь сенцимінською грацією, про яку Марголін давно забув. І ці очі… Він був закоханий колись у ці очі й кохав їх усе своє життя. Він трохи посміхнувся їй, і жінка теж відповіла посмішкою. На щоках у неї були ямочки. Вона теж здавалася здивованою. Марголін, усвідомлюючи, що починає червоніти, як хлопчисько, підійшов до неї.

«Я знаю вас, але ж ви не з Сенциміна?».

«Ні, з Сенциміна».

Він чув цей голос колись. Він був закоханий у цей голос.

«З Сенциміна? Хто ж ви тоді?».

Її губи затремтіли.

«Ви мене вже забули?».

«Минуло багато часу, як я залишив Сенцимін».

«Ви часто бували у мого батька».

«А хто ваш батько?».

«Мелех, годинникар».

Доктор Марголін здригнувся.

«Я або з’їхав з глузду, або в мене галюцинації».

«Чому ви так кажете?».

«Бо Рейзл померла».

«Я Рейзл».

«Ти — Рейзл? Тут? О господи, якщо це так — тоді можливо все! Коли ти приїхала до Нью-Йорка?».

«Нещодавно».

«Звідки?».

«Звідти».

«Але мені всі казали, що ви всі загинули».

«Батько, мати, брат Гершль…».

«Але ж ти була одружена!».

«Була».

«Якщо все це правда, тоді все можливо!» — повторив доктор Марголін, все ще приголомшений цією неймовірною подією. Може, хтось навмисно вводив його в оману? Але навіщо? Він усвідомлював, що десь сталася помилка, але не міг зрозуміти — де.

«Чому ти не повідомила мені? Адже…» Він замовчав. Вона теж трохи помовчала.

«Я втратила все. Але якась гордість все ж таки залишилася».

«Ходімо кудись, де тихіше — все одно куди. Це найщасливіший день у моєму житті!».

«Це ж вечір…».

«Тоді найщасливіший вечір! Майже так… немовби Месія прийшов, немовби мертвий воскрес!».

«Куди ти хочеш піти? Ну гаразд, ходімо».

Марголін узяв її під руку й одразу відчув давно забуте тремтіння юнацького бажання. Він увів її подалі від інших гостей, побоюючись, що може загубити її в натовпі або хтось втрутиться й зіпсує його щастя. Все повернулося в одну мить: зніяковілість, збудження, радість. Він прагнув забрати її звідси, усамітнитися десь із нею. Залишивши залу, вони піднялися сходами нагору, до молитовні, де мала відбутися шлюбна церемонія. Двері були відчинені. Всередині на підвищенні був традиційний балдахін. Стояли приготовлені для церемонії пляшка вина та срібний келих. Молитовню із порожніми лавками та лише одним мерехтливим світильником заповнювали тіні. Музика, така оглушлива внизу, тут звучала тихо й віддалено. На порозі вони обоє трохи завагалися. Марголін указав на хупу:

«Ми могли б стояти там».

«Так».

«Розкажи мені про себе. Де ти тепер? Що робиш?».

«Це не так легко розповісти».

«Ти сама? Чи з кимось зв’язана?».

«Зв’язана? Ні».

«Ти ніколи не намагалася дати мені знати про себе?» — спитав він. Вона не відповіла.

Дивлячись на неї, він відчував, що кохання повернулося до нього з усією силою. Він уже зараз тремтів при думці, що невдовзі їм доведеться попрощатися. Його переповнювали збуджені почуття та сподівання юності. Йому хотілося обійняти й поцілувати її, але будь-якої миті хтось міг зайти до молитовні. Він стояв поруч із нею, присоромлений тим, що одружився з іншою, що особисто не перевірив звістки про її смерть. «Як я міг придушити все це кохання? Як я міг погодитися на життя без неї? І що тепер буде з Гретль? Я віддам їй усе, до останнього цента». Він кинув погляд у бік сходів — чи не починають гості підніматися нагору. Йому раптом спало на думку, що за єврейським законом він не одружений, бо в них із Гретль була лише цивільна церемонія. Він подивився на Рейзл.

«За єврейським законом я холостяк».

«Справді?».

«Згідно з єврейським законом, я можу піднятися з тобою туди й одружитися з тобою».

Вона, здавалося, розмірковувала над сенсом його слів.

«Так, розумію…».

«За єврейським законом, мені навіть не потрібна обручка. Можна одружитися за допомогою монетки».

«У тебе є монетка?».

Марголін поліз у верхню кишеню, але гаманця там не було. Він пошукав в інших кишенях. «Мене обікрали? — здивувався він. — Але як? Я весь час сидів у таксі. Хіба тут, на весіллі, хтось міг мене обікрасти?». Він був не так засмучений, як здивований. Затинаючись, Марголін промовив:

«Дивно, але в мене немає грошей».

«Обійдемося без них».

«Але як я дістануся додому?».