Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Навіщо нам усе це? — вивищив він голос, щоб перекричати дзижчання пилотяга, при її стишеному слуховому апараті. — П’ять кімнат (відсуває диван, щоб вона могла дістатися кутка), меблі (вирівнює край килима), ця підлога, ці речі — тільки й роби, що працюй. Ну, скажи, навіщо це нам потрібно?» — його тішило, що він може кричати.

«Бо я звикла».

«A-а, звикла. То от у чім справа, місіс Малослівна? Як звикла, так і відвикнеш!».

«Вже понавідвикалася достатньо від багато чого… Замало тобі слів? — вона вимкнула пилотяг, щоб чути свою відповідь. — Так от, дуже скоро нам знадобиться лише маленький ящик, без вікон, без меблів, ніякої тобі роботи, хіба що для черви. Тому зараз я хочу мати простір… А будеш так дерти горло і сваритись, той ящик знадобиться тобі ще швидше… Ну ти глянь, знову! — вакуумний мішок скреготнув, надувся до половини й в’яло повиснув. — Полагодь, зрештою, це, щоб воно працювало. І поквапся, а то тобі знову зателефонують і з’являться куди важливіші справи».

Він копирсається у двигуні й це його дратує. Навіщо лагодити? Чи воно того варте? А якщо не вдасться полагодити, доведеться знову сушити мозок, де взяти гроші на ремонт? А от у «Тихій гавані» до тебе в кімнату чи у котедж приходять зі своєю технікою, прибирають, а ти тим часом можеш іти собі рибалити, грати в карти чи жартувати, гріючись на сонечку, а не намагатися вузлуватими пальцями відлагодити пилотяг.

Улесливо на кухні, над посудом:

«Хоч раз у житті порозкошуєш, коли все за тебе робитимуть інші, ніби ти королева якась».

«Я ніколи не любила королев».

«Ні тобі посуду, ні сміття, ні рушників для витирання. Не треба перейматися, що купити, що на стіл приготувати».

«Відповідальність починається у снах».

«А що ж залишається — у стелю дивитись? Краще сідати за свій стіл, коли хочеться, готувати та їсти те, що хочеться».

«Вони там куплять усе, що попросиш, і приготують так, як тобі заманеться. Ти ж бо сама завжди казала: краще б люди народжувалися без ротів та шлунків, не потрібно було б перейматися проблемами, де взяти гроші, щоб купити продукти, речі, полагодити, приготувати, помити, почистити».

«Як спритно ти переінакшив мої слова. Я таке казала, тому що крутилася, як заведена, вісімнадцять годин на день. А ти й морквини жодного разу не почистив, не знав, де той кухонний рушник. А тепер — тобі й мені — що треба? Досить і оселедця з банки. Але тоді, коли я хочу, і щоб нікого не турбувати». — І вона вимкнула геть слуховий апарат, щоб його більше не чути.

А що він сам не знав спокою, знову і знову повертаючись до питання про гроші — як мені тепер платити? — знімаючи зимові рами (там це роблять вони); трясучись у трамваї по справах (там не треба було б кудись пхатися заради нікчемних дрібниць); витримуючи поблажливих родичів, які щойно повернулися з Флориди (у «Тихій гавані» важливо, хто ти є, а не який у тебе гаман), то не давав спокою і їй.

«Поглянь-но! Це у них у буклеті. Гурток читання. Збираються двічі на тиждень».

«Угу», — буркнула вона, демонструючи, що не слухає.

«Гурток читання. Вони читають твого улюбленого Чехова і Переца. Там, у «Гавані» живуть культурні люди. Тобі сподобається».

«Сподобається? — ніби спробувала вона слово на смак. — Тепер, коли це тобі хочеться, ти знайшов для мене гурток читання. А сорок років тому, коли наші діти були ще малюками, і такий гурток існував, ти хоч би раз залишився з ними вдома, щоб я могла туди піти? Хоч би один-єдиний раз? Ні, то був чудовий вишкіл. І мені вже ніхто не потрібен, щоб подобалось. Ніхто! — її голос затремтів. — Це тобі там потрібні інші. Мене вже нудить від того, що навколо тебе завжди інші. А ти як блазень, кривляка, ганчірка, підспівувач, витівник виконуєш усе, що вони забажають».

Тепер він зробив телевізор гучніше, щоб її не чути.

Павутиння старого шраму розірвалося, та рана знов ожила. Чехов, авжеж. Вона прохолодно пригадала ту молоду дружину, яка посеред ночі, поки годувала немовля або тримала іншу дитину на колінах, боролася зі сном, щоб трішки почитати, бо іншої нагоди не було. І ніби знову відчула холод вуличного повітря на його щоці, коли він, повернувшись пізно з чергових зборів, міг знайти її за читанням і, збуджений та розпашілий, вдихаючи запах її шкіри, умовляв її: «Я вкладу дитину, а ти кидай книжку, досить читати, досить». Найоблудніше з усього було це «кидай книжку, досить читати». Чехов, авжеж!

«Ти про гроші? — урвала його вона. — Хіба ми станемо біднішими, ніж ми є? І хіба в Америці хтось помирає від голоду?»

А що він далі тиснув:

«Відчепись від мене зі своїми грошима. Чи нам колись їх вистачало? Сім малюків на руках, а мені кожен цент доводилося випрошувати, і часом, якщо пам’ятаєш, у кишені взагалі вітер гуляв. Я завжди мусила ладнати справи. Тепер твоя черга. Спробуй це на власній шкурі».