Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Іди, забирайся. Ти все життя тільки й тікаєш від мене».

Йому в спину посипалися прокльони, яких він вже багато років як не чув, ще ті — з їхнього дитинства і старої батьківщини: «Бодай ти головою в землю ріс, як цибулина! Бодай ти став шкірою на барабані, щоб по тобі дубасили і на цім і на тім світі! Бодай ти став свічадом, щоб висів і горів!..».

Коли він повернувся, її не було в їхньому ліжку. Вона влаштувалася на розкладачці на заскленій веранді. Цілий тиждень вона з ним не розмовляла і трималася на відстані. Він також не робив спроб із нею помиритися чи виказати увагу.

Він спав погано, бо звик, що вона поруч. Тривалі роки зробили звичною близькість і залежність їхніх тіл; вона пригорталася до нього або він огортав її, зігріваючи одне одного, повертаючись одночасно в один бік — уся ніч, як одні довгі обійми.

Але не порожнє ліжко і не гроза розбудили його, а тихий спів. Вона співала. Розколоте у світлі блискавки обличчя у краплях дощу — такою він побачив її; ковдра лежала на підлозі.

«Це приватний концерт? — поцікавився він. — Заходь сюди, ти змокла».

«Але я можу тепер дихати, — відказала вона. — На повні груди».

Втім, диханням ці звуки було важко назвати.

«Нумо, заходь. — Він підняв бамбукову штору. — Ти геть змокла».

Він підхопив її і трохи не на руках заніс, а вона так само тихенько співала.

Це був російський романс п’ятдесятирічної давнини.

Він знайшов покупця, але перш ніж їй сказати, зібрав усіх дітей — тих, хто жив неподалік і міг приїхати: звичайно, Пола, Семмі з Нью-Джерсі, Ханну з Коннектикуту, Віві з Огайо.

Приїзд дорогих гостей пробудив у ній енергію, і вона приводила до ладу будинок, куховарила і пекла. До урочистого пообіднього конклаву вона виявилася не готовою, але і всі також обережно провадили розмову. Її перелякані очі перебігали з губ одного промовця на губи іншого.

З притаманними йому велемовністю та дотепністю він розповів, що вона не хоче повторно сходити до лікаря, відмовляється від запрошень у гості, вперто мовчить або ж вивергає жовч, «як та Ніагара», і постійно йому докоряє: «Якщо я прибираю, то погано це роблю, якщо не прибираю, то вважаю себе паном, а до неї ставлюсь як до якоїсь наймички».

(Усе життя поливає мене оцтом, я наскрізь промаринувалася, то хіба можу бути тепер «солоденькою»?)

Спритно він підвів до правильності думки щодо переїзду до «Тихої гавані»: пенсії вони зможуть витрачати тепер на поїздки до дітей, а не на щоденні потреби та утримання будинку; він там знайде куди прикласти свої здібності, але особливо для неї там багато можливостей: турбота про здоров’я, догляд, відпочинок, розваги, коло друзів за інтересами.

«Це справді вихід для тата, — зазначив Пол, — він завжди був енергійною людиною. Та й економічну складову аж ніяк не слід відкидати. Я б сам від чогось такого не відмовився.

Та коли вони спитали: «Ма, а ти як вважаєш?», вона лише прошепотіла:

«Це для нього на краще. Не для мене. Я більше не можу жити серед людей».

«Та ти ж усе життя жила заради людей», — вигукнула Віві.

«Але не серед них», — відчула вона подвійний біль, побачивши сумні обличчя дітей.

«Мусите знайти якийсь компроміс, — наполягав Семмі. — Скажімо, продати будинок і купити трейлер. Після сорока семи років спільного життя, напевно, є спосіб досягти злагоди».

«Тут нічим не зарадиш, дітки. Нам потрібні різні речі».

«Ну й живи сама-одна! — він більше не панував над собою. — Я знайшов покупця на будинок. Половина суми тобі, половина мені. Хочеш, живи одна чи зі мною у “Тихій гавані”. Ти що думаєш, я зможу так і надалі жити, як зараз?».

«Ма не повинна приймати миттєве рішення, хоч би що ти казав, тату, — швидко зауважив Пол, — і хоч як би тобі цього хотілося. Давайте почекаємо кілька місяців, а тоді знову поговоримо».

«Я б могла допомогти, взяти маму на якийсь час до себе, — запропонувала Ханна. — Ви погано виглядаєте, обоє, але особливо ти, Мамо. Я б попросила Філа оглянути тебе».

«Ну звісно, — взяв її на жарт Семмі. — Яка користь від чоловіка-лікаря, коли він хоч якось не зробить родині послугу безкоштовно? Та й узагалі, рідше бачиш, більше любиш… як-то кажуть».

«Зрештою, виявилося не так все просто, — повідомив Пол Ненсі безбарвним голосом. — Телефонував чоловік Ханни. У неї жовчний міхур… Операція».

«Жовчний міхур. Хіба не класика? Гіркий як жовч… така от психосоматика».

Він підступив до неї, поклав їй палець на губи й сказав так само безбарвно і повільно:

«Треба привезти батька. Вони прооперували відразу. Метастази пішли скрізь, у печінці, скрізь. Вони зробили все, що могли… їй в кращому випадку залишився рік. Тато… треба йому сказати».

2

Він не приховував своєї розгубленості, коли вони розповіли йому й попередили, що вона не повинна знати.

«З мене поганий актор. Вона вмить все зрозуміє, щойно я вийду на кін. От сердега. Я і сам уже у старість забрів, і це мене доконає. Горепашна жінка. Вона мені не подарує: «Вся моя хвороба від того, як я жила». Ет, Поле, що з нею буде, сердешною… Тільки б не страждала… Я не переношу хвороб, Поле, і не можу піти з вами».

Але пішов. І зіграв свою роль.