Американська єврейська проза. Століття оповідань

Вона здригнулася, подивилась на його губи. Він повторив:

«Місіс Хоч-клин-теши, у тебе щось болить?».

«Нічого… Один ти, сверблячка».

«Мила жіночка. Чого ж ти тоді розляглася?».

«Я от-от встану і помию посуд, Ненсі».

«Облиште, Мамо, краще полежте».

«Так от, місіс Хоч-клин-теши, Пол каже, що тобі треба зайнятися балетом. Мусиш піти до лікаря й запитати, коли зможеш почати».

«До лікаря? — перепитала вона. — Балетом?».

«Ма, ми тут говорили, — пояснив Пол, — що ти недобре виглядаєш. І мені здається, тобі варто було б показатися лікареві».

«Зараз я встану і піду на кухню. Лікарі — це рахунки й дурниці, синку. Вони мені не потрібні».

«А у “Тихій гавані”, — не стримався він, щоб не докинути, — лікареві не треба платити. Він живе поруч. Щойно чхнеш, не встигнеш ще носовичка витягти, а він уже тут. І можеш хворіти, скільки забажаєш, безкоштовно».

«У тебе словесний пронос, де взяти лікаря, щоб стулити тобі пельку?»

«Ма, пообіцяй, що сходиш. Ненсі все влаштує».

«Одне з одним усе зчеплено, — сказала Ненсі. — Як вона порається на кухні, шкребе під кожним гачком для чашок, вичищає духовку, я не отримую насолоди від недільної вечері, знаючи, що вона, напівосліпла, вишукує кожну брудну плямку…

«Облиш, Ненсі, я ж тобі пояснював — вона тільки так може показати, що потрібна. Так що сказав лікар?».

«Повчав, ніби батько. Шістдесят дев’ять у наш час ще не старість. Треба виходити з дому, насолоджуватися життям, знайти собі захоплення. Придбати новий слуховий апарат, цей уже віджив своє. Старість тільки тоді немічна, коли її сам так сприймаєш. Так вважає “Ґеріатрикс інкорпорейшн”».

«Тобто, у фізичному плані все гаразд?».

«Ну, звичайно, ні. Хіба можна жити так, як вона, сама в собі, й не мати проблем? У неї з нирками не все гаразд і кров’яний тиск низький. Він прописав їй дієту, вона мусить знову прийти на обстеження і здати аналізи… Але він сказав конкретно: головна рекомендація — почати жити по-людськи… А я от думаю про твого батька, який міг би справді удавати з себе інваліда з його артритом, а він енергійний, мов підліток, і аж випромінює радість…».

«Ти мені не казала про думку лікаря, що причина хвороби в тобі самій, у тому, як ти живеш, — скористався він нагодою. — Тобі не ліки потрібні, а повноцінне життя і втіха. А рекомендована дієта — як ти сама зможеш її дотримуватись? Зважувати кожен шматочок, зішкрібати жир, готуючи суп чи запіканку. А в “Тихій гавані” є дієтолог, і вони там за всім стежитимуть».

Вона ні пари з вуст.

«Ти почуватимешся там краще, побачиш, — сказав він приязно. — Житимеш і насолоджуватимешся життям».

«Ой, що сталося, містере Справ-по-саме-нікуди? Не кличуть пограти в карти й на збори йти не треба?» — вона сховала обличчя в подушку.

На якийсь час він відмовився від зустрічей і припинив ходити деінде, піклувався про її дієту, намагався витягти з дому, запрошував до них гостей.

«Я що, мушу ходити на чайні вечори мод? Сидіти й витріщатися на гарненьких дівчаток у сукнях, що не для моїх статків? І це насолода?».

«Ну, звісно, ти за всіх розумніша. Лікар сказав, що тобі треба кудись ходити. Місіс Брем завітала до тебе із добрими намірами, а ти їй відмовила».

«Я відмовила на її запрошення, бо вона це зробила на твоє прохання».

«Вони більше не повернуться. А тобі потрібно бути з людьми, так сказав лікар. Я запросив твоїх родичів, вони погодилися прийти й помиритися, ніби нічого й не було…».

«Не хочу бачити більше ніяких шарварків, нахаб і святош тут. У моєму будинку. Коли бажаєш, то сам біжи до них».

«Він був такий люб’язний, що завітав, а ти ніби крижана брила».

«Базікало. Все життя навколо мене самі тарахтії. Досить!».

«Їй стало ще гірше, тату? То дайте їй спокій, хай трішки повариться у своєму соку, — запропонувала Ненсі. — Не марнуйте собі життя. Це психологічне, можливо, все зайшло надто далеко, і вже не зарадити».

Тож він полишив її саму на себе. І вона тепер, знай, мовчки лежала собі в ліжку й часом навіть не підводилася приготувати їжу. Не картала більше його за кинуту де заманеться кавову чашку, винесене сміття чи поставлену не на місце швабру. Того літа птахи геть знахабніли й безперешкодно подзьобали всі груші.

Вона була сита гіркотою по саму зав’язку: щодня ті самі сварки тільки в інший спосіб, але кожна сварка повертала з минулого і примушувала знову переживати старі образи. А тепер ще нові страждання: якщо лікар сказав, що я не хвора, чому почуваюся так зле?

Одного вечора вона сказала:

«Ти кудись налаштувався? Не ходи. Побудь тут… зі мною».

Він збирався подивитися серіал «Це твоє життя[32]» і хоч сам почувався ослаблим від важкої спеки, а ще більше після струмків і гаїв «Тихої гавані», задоволено прогарчав:

«Ти ба, місіс Живу-і-тішусь-самотою раптом захотілося товариства. Усамітнення зовсім не здавалося добрим колись цій дівчинці у сибірському засланні. “Не ходи. Побудь зі мною”. Нову пісеньку заспівала місіс Вільна-як-пташка. Ні, я таки піду, а ти вже наїжся досхочу самотністю і подумай гарненько, чому ти нам обом не даєш жити там, де люди і де не загрожує самотність».