Американська єврейська проза. Століття оповідань

Минулі приниження і страхи тих років, коли їй доводилося все ладнати, ніби прокинулись і змусили її пережити їх знову. Потреби дітей; а от обличчя крамаря чи дружини цього торговця, в яких доводилося просити в борг, хоч як не було соромно; блукання по околицях у пошуках чогось без шеляга в кишені; наближення навчального року і відчайдушні спроби щось ще перешити дітям зі старого; або суп з кісток, випрошених однієї зими «для собаки»…

Баста. Дітей з ними більше немає. Тепер хай він сушить собі голову, як їм далі жити. Вона ні на що не проміняє своє усамітнення. Її більше ніколи не примусять скакати, як хто скаже.

Саме у самотності вона здобула бажаний мир.

Так, спокій, бо порожній будинок перестав бути ворогом, вимагаючи прибирання — не те, що в ті дні, коли це був простір, у якому жила її родина і який здавався їй ворожим: постійний догляд, бруд, сміття, безлад, усе це вимагало від неї постійної боротьби, — ворогом, на якого вона виливала всю гіркоту своєї поразки.

Кілька старих книжок, які вона неодноразово перечитувала і знала напам’ять; малюнки для роздумів (збільшувальні лінзи накладаються на важкі окуляри). Або ж, якщо забажає, і його немає вдома, програвач — коли вона робить звук дуже гучним, то може, хоч і з напруженням, чути стрункі звуки, що передають боротьбу.

За вікном сад, що годує. Треба відганяти птахів від грушевих дерев, а коли груші дозрівають і важчають, та сама лихоманкова праця, все треба законсервувати, щоб жодна груша не пропала.

Ну, і її єдиний соціальний обов’язок (на обіди та зібрання вона не згоджувалась) — їй приносили коробки зі старим одягом, і вона досвідченим оком, бо стільки доводилося вишукувати те, що ще можна носити, серед зношених речей, розглядала і відбирала (знову начепивши збільшувальні лінзи на важкі окуляри), — що на дрантя, а що у смітник, що треба полагодити, що почистити, а що можна відразу відсилати.

Здатною принаймні тут жити й не скакати, як хто скаже, такою зробило її життя, відмовляючи в одному, прибираючи інше, усамітнюючи, забираючи по одному всіх дітей, позбавляючи слуху, послаблюючи зір і, зрештою, даруючи їй самотність.

У ній вона здобула бажаний мир.

А він тепер його порушує, постійно теревенячи: «Продамо будинок і переїдемо до “Тихої гавані”. (Ти знай собі сидиш сиднем, так само там зможеш це робити.) Він її саму перетворив у поле битви, витягаючи старі образи. (Увімкни свій апарат, я говорю.) Вона затято опиралася, тож, кинувши улещувати, переконувати та заманювати, він не приховував роздратованості.

Відтоді кожна розмова закінчувалась сваркою.

«Так чи так, я продам будинок, — накинувся він на неї одного вечора. — Виставляю його на продаж. І знайду спосіб, щоб ти підписала документи».

Як завжди вечорами, коли він залишався вдома, телевізор репетував щосили, але вона чула тільки шум. І не могла збагнути, чи цей рейвах у неї в душі, чи йде ззовні. Клац! — вимкнула вона звук.

«Привиди, — зашепотіла вона йому, тицькаючи в екран, — поглянь, це лише привиди — І далі із зойком: Ти сказав, хочеш продати будинок? Сюди очі, а не туди. Я не привид. Без моєї згоди не продаси».

«Не чіпай телевізор. Я дивлюсь».

«Ти ніби Пол чи Джинні, як чотирирічна дитина. Витріщаєшся на привидів. Ти не продаси цей будинок».

«Продам. І ми переїдемо до “Тихої гавані”. Там телевізора не буде, коли не забажаєш. Я ж зможу його дивитися в загальній залі. А ти замикайся собі в кімнаті й спливай жовчю — хіба хтось захоче це чути?».

«Ні, не продаси!» — просичала вона.

«Привиди в телевізорі. Ти ба, місіс Просвіта! Місіс Культура! Цілий світ заходить до тебе в дім, а ти кажеш, це привиди. Люди, яких не зустрінеш, хоч би тисячу життів прожила. Справжні дива! Коли тобі було чотири роки, як Полу чи Джинні, чи ти щось знала про індійські танці, чи про алігаторів, чи про те, як малазійці використовують бамбук? Ні, копирсалася собі в бруді з курчатами й гадала, що Ольшана[31] — це увесь світ. Так ось, місіс Незадоволення, я продам цей будинок, бо там, у “Гавані”, ми зможемо відпочити одне від одного».

Вона не знала, чи цей рейвах йде ззовні, чи у неї в душі. Постійне внутрішнє спустошення тягло в ліжко, хотілося лягти й скоритися.

«Ти не думав часом, що ма слід показати лікарю?» — спитав їхній син Пол після недільної вечері, побачивши, як мати, замість того, щоб, як завжди, піти поратися на кухні Ненсі, верчиком лягла на диван.

«Авжеж, і президенту також?»

«Я серйозно, тату. Ось уже третю неділю поспіль вона лягає після вечері. Удома так само поводиться?»

«Ну. У неї незмінний роман із ліжком, щойно я намагаюся з нею поговорити».

Непогана захисна реакція, зауважила про себе Ненсі. Від неприємностей.

«Ненсі може її відвести. Мені не подобається її вигляд. Хай Ненсі запише її на прийом».

«Думаєш, вона піде? — похмуро скосив очі на дружину. — Добре, заплатимо лікареві, скільки треба, заплатимо лікареві. — А тоді голосно: У тебе щось болить?».