Американська єврейська проза. Століття оповідань

Тіллі Олсен, справжнє ім’я Тіллі Лернер, народилася в Омасі, штат Небраска, в сім’ї єврейських емігрантів, які виїхали з Росії після революції 1905 року. Її батько був секретарем Соціалістичної партії штату Небраска, і Тіллі Олсен, яка успадкувала ліві погляди своїх батьків, у молоді роки брала участь в організації робітничого руху на Середньому Заході. На початку 1930-х років переїхала до штату Каліфорнія, де, продовжуючи активно займатися політичною діяльністю, почала писати роман «Йоннондіо» (Yonnondio) (надрукований лише 1974 року). Після одруження мусила тяжко працювати на різних роботах, щоб утримувати сім’ю. Тільки наприкінці 1950-х виграла стипендію Стенфордського університету, що дозволило їй відновити свою літературну діяльність. Протягом наступних кількох років завершила свою першу збірку оповідань, назву якій дало опубліковане на рік раніше оповідання «Загадай мені загадку» (Tell Me a Riddle) (1961), відзначене премією О’Генрі. Авторці було майже 50 років, коли вона отримала визнання критиків за це оповідання. Надалі Олсен отримувала стипендії від Фонду Редкліфа, Національного фонду мистецтв, Колонії Макдавела, викладала в Амгерстському коледжі, Массачусетському технологічному університеті, Стенфордському університеті. Її феміністичний вплив, і як письменниці, і як вчителя, був значним. Серед книг варто зазначити «Йоннондіо: з тридцятих» (Yonnondio: From the Thirties), про феміністичний робочий клас, яку Олсен почала у 1930-му році і не могла закінчити впродовж 40 років, та книгу «Мовчання» (Silences), нехудожній твір про труднощі письменників, які були змушені «мовчати» через різні скрути (політичні, економічні або ж гендерного характеру) свого життя.

Загадай мені загадку

1

Вони були пошлюблені сорок сім років. Як далеко в минуле сягало незгідливе, вузлувате коріння їхньої незгоди, ніхто вже й не скаже, але тільки зараз, коли потреба піклуватися про інших їх більше не об’єднувала, воно набрякло й вийшло назовні, розкололо ґрунт між ними й приголомшило навіть дітей, які давно вже виросли.

«Чому зараз, саме зараз?» — нарікала Ханна.

«Ніби їм цього всього не вистачило, поки ми зростали», — зауважив Пол.

«Бідна Ма. Бідний татусик. Їм так боляче, — докинула Віві. — Усе життя вони перебивалися, хоча б на старість заслужили трохи щастя».

«Треба їх помирити, — запропонував Семмі. — Пояснити, що в їхньому віці не варто сваритися, розумніше знайти спільну мову».

Ленні ж написав Кларі: «Що може розділити людей, які так багато прожили разом?».

Дещо суто матеріальне.

Викривлені артритом руки й праця, яку він надибував від випадка до випадка. Все життя у злиднях, сил бракувало далі триматися. Тож він не міг, ніяк не міг позбутися цього бажання: скинути тягар відповідальності й покласти край постійній проблемі, де роздобути гроші; стати вільним, безтурботним, коли успішність вимірюється не заощадженнями, дати вихід тій енергії, яка ще жевріла у ньому.

І така можливість була. Якби вони продали будинок, то могли б за отримані гроші поселитися в «Тихій гавані», кооперативному будинку для людей літнього віку. Щасливе життя в товаристві, в якому він займав певне місце — хіба не він допоміг усе організувати, знайти кошти, сам став членом правління?

А вона — і думати про це не бажає.