Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Чому ви нічого не їсте?».

«Чому ви нічого не п’єте? Ідіть сюди. Візьміть келих. Що ви хочете? Віскі? Бренді? Коньяк? Скотч? Із содовою? З кока-колою? Скуштуйте, він добрий. Навіщо ж він тут стоїть? Якщо ми вже тут, треба отримувати задоволення».

«Батько? Його вбили. Їх усіх вбили. Я єдиний залишився з усієї родини».

«Бериш, син Фейвіша? Помер від голоду в Росії — вони вислали його до Казахстану. Його дружина? В Ізраїлі. Вийшла за литовця».

«Сореле? Її розстріляли. Разом із дітьми».

«Єнтль? Тут, на весіллі. Вона щойно тут стояла. Он вона, танцює із тим високим хлопцем».

«Абрам Зільберштейн? Його спалили в синагозі разом із двадцятьма іншими. Лише купа вугілля залишилася, вугілля та попелу».

«Йоселе Будник? Він давно помер. Ви, мабуть, маєте на увазі Єкеле Будника. У нього крамниця делікатесів прямо тут, у Браунсвілі. Він одружений на вдові, її перший чоловік розбагатів на нерухомості».

«Лехаїм, докторе! Лехаїм, Шлойме-Довиде! Ти не ображаєшся, що я тебе називаю Шлойме-Довид? Для мене ти той самий Шлойме-Довид, маленький хлопчик з білявими пейсами, що читав напам’ять цілий трактат із Талмуду. Ти ж пам’ятаєш? Це ніби лише вчора було. Твій батько, хай він покоїться з миром, аж світився від гордості…».

«Твій брат Хаїм? Твій дядько Ойзер? Вони всіх убили, всіх. Взяли й винищили цілий народ з німецькою вправністю: gleichgeschaltet[30]!».

«Ви ще не бачили наречену? Гарненька, як картинка, але надто нафарбована. Уявіть — онука ребе Тодроса з Радзина! Її дідусь носив зазвичай дві ярмулки — одну спереду, іншу ззаду».

«Бачите оту молоду жінку в жовтому, що танцює? Це сестра Риви, їхнім батьком був Мойше, свічник. Де сама Рива? Там, де знайшли свій кінець і всі інші, — в Освенцимі. Ми самі ледь урятувалися. Всі ми насправді мертві, якщо можна так сказати. Нас ліквідували, винищили. Навіть у тих, що вижили, в душі смерть. Але це весілля, треба бути бадьорими».

«Лехаїм, Шлойме-Довиде! Радий тебе вітати! Маєш сина чи доньку, щоб їх одружити? Ні? Ну, це й на краще. Який сенс мати дітей, якщо люди такі вбивці?».

Час уже було починати церемонію, але на когось ще чекали. Кого бракувало — рабина, кантора чи когось із сватів — схоже, ніхто не міг сказати. Абрагам Мехелес, батько нареченої, метушився, супився, махав рукою, щось комусь шепотів на вухо. У взятому напрокат смокінгу він виглядав дивно. Терешполянська свекруха сперечалася з одним із фотографів. Музики грали без упину. Гриміли барабани, гарчали контрабаси, волав саксофон. Танці стали жвавішими, нестримнішими, до них долучалося дедалі більше людей. Молоді люди тупали із такою силою, що, здавалося, ось-ось проломлять підлогу танцмайданчика. Маленькі хлопчики стрибали навколо, немов козенята, а дівчатка кружляли до нестями. Чимало чоловіків були вже напідпитку. Вони куражилися, реготали, цілували чужих жінок. Був такий гармидер, що Соломон Марголін уже не розумів, що йому кажуть, і просто кивав у відповідь. Деякі гості чіплялися до нього, тягнули в усі боки, знайомили з новими й новими сенцимінцями й терешполянами. Якась матрона з бородавками на носі показувала на нього пальцем, витирала очі, називала його Шлоймеле. Соломон Марголін поцікавився, хто це, і хтось йому сказав. Але імена розчинялися в цій метушні. Він знову й знову чув ті самі слова: помер, застрелений, спалений. Якийсь чоловік із Терешполя спробував відвести його вбік, але на нього нагримали кілька сенцимінців, назвавши чужинцем, якому тут не місце. Прибув один з останніх гостей — візник і коновод із Сенциміна, який у Нью-Йорку став мільйонером. Його дружина та діти загинули, але він мав уже нову дружину. Ця жінка, увішана діамантами, походжала в глибоко декольтованій сукні, яка залишала спину, вкриту плямами, голою аж до талії. Голос у неї був сиплий. «Звідки вона? Хто вона така?» — «Та вже точно не свята. Її перший чоловік був пройдисвіт, розбагатів, а потім окочурився. Від чого? Від раку. Де? В шлунку. Спочатку тобі нема чого їсти, а потім нема чим їсти. Отак і виходить, що працюєш на другого чоловіка». — «Що таке життя, зрештою? Танок на могилі». — «Так, але допоки ти в грі, доводиться дотримуватися правил». — «Докторе Марголін, чому ви не танцюєте? Ви ж тут не серед чужих. Ми всі з одного пороху. Там ви не були доктором. Ви були лише Шлойме-Довидом, сином учителя Талмуду. Ви й не стямитесь, як ми всі лежатимемо рядком».