Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Навіщо їхати додому?» — відповіла вона питанням на питання. Вона посміхалася тією своєю знайомою таємничою посмішкою. Він узяв її за руку й пильно подивився на неї. Раптом йому спало на думку, що це, можливо, не його Рейзл. Вона надто молода. Може, це її донька грає з ним, глузує з нього? «Господи, я геть заплутався!» — подумав Марголін. Він стояв спантеличений, намагаючись розплутати ці роки. З її обличчя неможливо було визначити вік. Очі були глибокі, темні, меланхолійні. Вона теж здавалася збентеженою, немовби теж відчула якусь суперечність. Все це помилка, сказав собі Марголін. Але в чому саме помилка? І що сталося з гаманцем? Може, він забув його в таксі, розплатившись із водієм? Він спробував пригадати, скільки готівки в нього там було, але не міг. «Мабуть, забагато випив. Ці люди мене впоїли — до нестями!». Він довго стояв мовчки, занурившись у стан якогось сну, глибшого за наркотичний транс. Раптом йому згадалася траспортна пригода, свідком якої він став на Істерн-Парквей. У голові виникла моторошна підозра: може, він був не просто свідком? Може, він сам був жертвою цієї аварії? Марголін став обстежувати себе — так, ніби був одним зі своїх пацієнтів. Він не виявив жодних ознак пульсу чи дихання. І відчував себе дивно спустошеним, немовби йому бракувало якогось фізичного виміру. Відчуття ваги, напруження м’язів у кінцівках, біль, що ховався в кістках — все кудись зникло. «Не може бути, не може бути», шепотів він. Хіба можна померти, не усвідомлюючи цього? І що робитиме Гретль? Він бовкнув:

«Ти не та Рейзл».

«Невже? А хто ж я тоді?».

«Хіба що ми обоє мертві».

«Про що ти?».

«Рейзл застрелили».

«Застрелили? Хто тобі це сказав?».

Вона здавалася водночас наляканою й збентеженою. Мовчки схилила голову, як людина, вражена поганою звісткою. Доктор Марголін продовжував розмірковувати. Очевидно, Рейзл не усвідомлювала свого стану. Він чув про таку стадію — як вона називається? «Перебування у присмерковому світі». Але смерть не може бути такою простою. А таке життя — гірше за забуття. Він нахилився й прошепотів їй на вухо: «Яка різниця? Поки ми разом… Я чекав на це всі ці роки. Де ти була?».

Вона не відповіла, а він більше не питав. Він озирнувся. Порожня зала була тепер повна, всі місця зайняті. Над присутніми запанувала церемонійна тиша. Тихо грала музика. Кантор речитативом проспівав благословення. Розміреними кроками Абрагам Мехелес повів свою доньку проходом.

Переклад Наталі Комарової

Тіллі Олсен (1912–2007)