Американська єврейська проза. Століття оповідань

Але куди? Не додому ж бо чекати на смерть, ні, не зараз. Він подумав про Ленні та Клару; було б добре погостювати в кожної дитини. Але їй спершу треба відпочити, зміцніти. Якби вони зуміли поїхати до Флориди — перед ним засяяла вона, заманлива, але так і не досягнена Флорида. Як і Каліфорнія. (Гроші, гроші, тануть, як сніг.) Спершу до Лос-Анджелеса, погрітися на сонечку, потім до Ленні у Сан-Франциско.

Наступного дня він сказав:

«Бачила, що пише Ненсі — знову вдома сніг і вітер, жахлива зима. Подивись на себе — сама снасть, тільки живіт роздувся. Я телефонував Філу, він сказав, що прописує Лос-Анджелес, сонце і відпочинок».

Вона читала слова по його губах.

«Ти продав будинок! — закричала вона, — от чому ми не повертаємось! От чому ти більше не заводиш мову про “Тиху гавань”. От звідки в тебе гроші на подорож. А після дітей ти потягнеш мене до “Гавані”».

«“Гавань”? Хто про неї наразі думає? Скажи їй, Віві, скажи цій місіс Підозріливість, що їй прописано сонце і відпочинок для її ж здоров’я… Та й як я міг продати будинок без тебе?».

У місці проводжань і вітань, де дмуть вітри від’їзду і приїзду, вони розпрощалися.

Вони дивилися їй услід очима тих, хто був до них: Ричард — блакитним сяйвом її власних очей; Енн — скандинавськими очима Тіма; Морті — замріяними карими очима прабабусі, якої він ніколи не побачить; Доді — веселими очима коханого її молодості (він стояв тепер поруч); Віві — очима, залитими сльозами. У малюка очі були заплющені — він спав.

Прощавайте, дітки мої.

3

Він привіз її на околицю великого міста, де мешкали покинуті старі люди. У просторі, обмеженому з півночі та півдня пірсами з атракціонами, був брукований прямий прохід, де стояли чорні лави, обернуті до піщаного берега — такого широкого, що океан шумів аж ген десь далеко.

Протягом короткої пори відпусток деякі із забитих дошками крамничок обабіч піщаних просторів відкриваються, і там можна побачити подружжя, молодь, дітей. Маленький вагончик, прикрашений гірляндами, курсує між пірсами, й вогники «російських гірок» виблискують і підморгують шукачам гострих відчуттів.

Решту року це стає цариною літніх людей, все позабиване і спокійне, довкілля виглядає пусткою, за винятком тих рідких днів і годин, коли сонце, як приплив, висмоктує їх із дешевих мебльованих кімнатчин, кидає на лавки та піщані прогулянкові стежинки, а тоді змітає назад в занепалі помешкання.

Серед невисоких вицвілих квадратів виблискують кілька нових багатоповерхівок. В одній із них Джинні, дочка Ленні, винайняла для них квартиру. «Люди платять сотні доларів на місяць, дідусю, за те саме дивовижне повітря, за ту саму близькість до океану лише за кілька миль північніше чи південніше звідси».

Вона почулася недобре в літаку і кілька днів пролежала слабкою в незнайомій кімнаті. Кілька разів навідувався лікар, залишав ліки, які вона відмовлялася вживати. Кілька разів приїздила автівкою Джинні, просто з праці за двадцять миль звідти, все ще в однострої патронажної сестри, її весела вдача і чарівність були кращим лікуванням.

«Хіба віриться, що зима надворі? — спитав він одного ранку. — Краса за вікном, як на рекламі. Нумо, місіс Кволість, підводься, щоб побачити. Якщо ти в стані сидіти тут, то зможеш і на повітрі. Лікар так само вважає».

Проте всі лави були обцяцьковані людьми, а пісок підступив аж до краю доріжки. До того ж, вона вже побачила вдалині буруни океану.

«Відведи мене туди».

І хоч вона повисла на ньому, провідницею була саме вона.

Вони рухалися повільно і важко, часто сідали відпочити, тож він бурчав. Пісок на доторк був теплим. Вона зачерпнула жменю піску, піднесла її до ока, що краще бачило, роздивилась і висипала назад. Коли вони підійшли майже до океану і вона побачила блискотіння води, сіла на пісок, скинула черевики, зняла панчохи, залишила їх і побігла.

— Стривай, застудишся! — оговтався він, але пісок у черевиках зробив його, завжди такого спритного, важким у рухах, а її ступні вже вкрила біла піна.

Він витягнув її назад, дістав носовичок, щоб витерти її вогкі, в піску ноги.

«Ні, не треба, — зупинила його вона, — сонце висушить».

Вона схопила носовичок, розклала його, насипала туди жменю піску, зв’язала кутки, зробивши з нього мішечок — «щоб розглянути під лупою» (вперше за багато років вона пояснила свої дії) — і лягла, підклавши маленький мішечок під щоку і дивлячись на берег, що виплекав життя, яке мільйони років тому виповзло з океану назустріч свідомості.

Якось у неділю він сів з нею у сморідний автобус, і вони поїхали повз нескінченні облущені будинки до оселі родичів. «Ой, що це?» — зойкнула вона, коли світло раптом потьмяніло і будинки, огорнуті серпанком, ніби оддаліли. «Смог, — відрізав він, — усім відомо, крім тебе…» Коли вони вийшли, він обіймав її, щоб підтримати, але вона йшла, розсуваючи важке повітря долонями, ніби роблячи просвіт, і шепотіла: «Хто це зробив?». Тоді раптом присіла на край хідника, її знудило, і вона довго не бажала підводитись.