Американська єврейська проза. Століття оповідань

Минали дні. А він не казав нічого. Приїхала Джинні й повела її на прогулянку, повз позабивані дешеві крамнички, закриті й затягнуті тентами атракціони, аж до краю пірса. Вони дивилися, як хвилі, що скочувалися, здіймалися новими, спостерігали за чайками у захмареному небі. Вітер приносив колючий пісок аж до того місця, де вони сиділи.

Вона не просилася спуститися кривими сходами до моря.

Вже лежачи у ліжку, поки він вийшов до крамниці, вона сказала:

«Джинні, тутешній лікар, я не можу його запитати. То запитай ти, чи можна мені вже їхати додому?».

Джинні подивилася на неї й відразу відказала:

«Звичайно, моя бідненька бабусенька. Тобі хочеться бути серед своїх речей, правда? Я ввечері йому зателефоную… Глянь, я тобі щось покажу, — вона витягла з торбинки велике незагорнуте печиво у вигляді маленької дівчинки. — Подивися, які в неї кучері… Ти мене добре чуєш, бабулю? І чарівні вії. Я щойно з будинку, де їх випікають».

«Ямочки на колінках, — здивувалась вона, підносячи фігурку до світла, повертаючи й уважно розглядаючи, — справжнє мистецтво. Вони кожну вирізають окремо чи роблять у формі?».

«Кожну окремо, — відповіла Джинні. — Якщо це дитина, то лише мати може її створити. Знаєш, бабулю, це є подобою реальної дівчинки, Росіти, яка померла вчора. Їй було три рочки. Pan del Muerto — хліб померлих. Така традиція в тій частині Мексики, звідкіля вони приїхали.

Вона продовжувала її вертіти й розглядати.

«Дивись, тут западинка на шиї, маленький хрестик на ланцюжку… Думаю, її матері стає краще, коли вона готує такий хліб. Ти знаєш їхню родину?».

Джинні кивнула.

«Я до них приходила. Як медсестра… Уяви, бабуню, це ніби вечірка, вони грають музику, під яку вона любила танцювати. Труна оббита рожевим оксамитом, а вона лежить у білій сукні. Скрізь свічки».

«У будинку? — спитала вона здивовано. — Вони тримають її в будинку?».

«Саме так, — підтвердила Джинні, — хоч це суперечить закону. Батько сказав, що їм буде сумно ховати її в цій країні. У себе, в Оахаці, вони щороку влаштовують свято зі свічками; пікнікують до світанку біля могил тих, кого любили».

«Так, Джинні, живим якось треба себе розраджувати», — заплющила вона очі.

«Ти хочеш спати, бабусю?».

«Так, я втомилася від втіхи побути з тобою. Можна я залишу собі Росіту? Хай стоїть онде, на шафі, де я зможу її бачити; хоч щось своє буде тут у мене».

На кухоньці, допомагаючи діду розібрати продукти з крамниці, Джинні тихо повідомила:

«Я йду з роботи, дідусю».

«Он як, то комусь пощастило. І хто цей щасливчик?».

«Тут я спізнилась. Ти давно зайнятий». Вона зробила піраміду з консервних бляшанок, розібрала і побудувала знову.

«Щось не так з роботою?».

«Зі мною. Я не можу бути… — вона спробувала підшукати слово, — як це вони називають, достатньо професійною. Дозволяю емоціям брати наді мною гору. А завтра от мушу повідомити одній сім’ї… — бляшанки знову розсипалися. — Та справа навіть не в цьому. Просто не знаю, що мені б хотілося робити — можливо, повернутися до навчання чи піти до художньої студії. От якби ви їхали до Сан-Франциско, я могла б поїхати з вами та поговорити з мамою і татом. Але таке, як я розумію, неможливо. Бабуся хоче додому. Просила мене поговорити з лікарем».

Лікар сказав їй сам.

«Наступного тижня, коли зміцнієте, можете їхати».

Проте наступного тижня в неї підстрибнула температура від якоїсь інфекції, і вона, поки це не мине, мусила залишатися в ліжку, взятому напрокат у шпиталі й поставленому поруч із двоспальним ліжком, у якому він спав тепер один.

Наступні дні зовні мало чим відрізнялися один від одного. Через день після обіду та під вечір він ішов зустрітися з новими приятелями, побазікати й пограти в карти. Двічі на тиждень навідувалася місіс Мейс. Решту часу тут була Джинні.

Біля ліжка хворої стояв радіоприймач Джинні. Й часто тіні музики доходили до неї. Вона лежала верчика, підібравши коліна до живота, і напружено вслухалася (такою Джинні й намалювала її: смужка волосся, що згорнулася у вигляді вушка), а тоді раптом викидала руку й різко вимикала приймач, продовжуючи так само лежати, приховуючи сльози.

Якось Джинні привела із собою морського піхотинця, свого шкільного приятеля, якого зустріла, коли той блукав біля спорожнілого пірса. На прохання Джинні він спокійно, не виказуючи зніяковіння, сів на підлогу, схрестив ноги і виконав для них танець Самоа, звідки був родом.

Минуло чимало часу, як вони пішли, коли з ліжка, де вона лежала, почулося тихеньке гудіння, вона намагалася повторити кивки, поривання, скинуті вгору руки, вибивання дробу стопами ніг та низькі тужливі вигуки.

Ханна і Філ надіслали квіти. Щоб її потішити ще більше, він встромив одну квітку їй у волосся.

«Ти наче дівчина», — сказав він і приніс дзеркальце, щоб вона помилувалася. Вона подивилася на пульсуючу червону квітку, жовте кістляве обличчя, не стримала збудженого сміху і відштовхнула дзеркальце — але квітку залишила палати у волоссі.