Один за одним пропливали й закарбовувалися в її голові їхні обличчя — й хоч нестримне звучання їхнього співу було ледь чутним і далеким, — що горланили, заповнювали простір, злагоджено виводили дитячі пісеньки, колискові, пісні невільників, любовні серенади, Бетховенові бурі, квиління божевільної Лючії, веселі застільні, похоронні тужіння, робочі пісні,
«Повітря», — вчепилася вона йому в долоню.
«Варто мені відчути втіху… — аж тут він побачив піт на її сірому обличчі. — Зараз. Підводься. Допоможіть мені, місіс Мейс», — підтримуючи, вони вивели її на вулицю, де вона, захлинаючись, почала ковтати повітря.
«Лікаря, треба показати її лікареві».
«Не переймайтеся, нічого, — зауважила місіс Еллен Мейс. — Зі мною таке постійно трапляється. Ви пропустили трамвайчик, ходімо до мене. Ввімкніть свій апарат, дорогенька… Тут поруч… Вип’ємо чайку. У мене чарівний вигляд з вікна. Бачите, вона
Їх супроводжують згасаючі звуки співу, висока жінка із розпухлою ногою і малорослий старий, що непевно ступає, підтримують з двох боків шкапу зі здутим черевом.
Сморід у вестибюлі: пліснява? занепад?
«Посидимо, відпочинемо, а тоді піднімемося нагору. У мене розкішний краєвид. Нумо, допоможемо одне одному, от і дісталися».
Сморід просочився і до кімнатної клітини. Рукомийник із раковиною, обгорнутий клейонкою ящик замість кухонної шафи, газова плитка з трьома горілками. Штучні квіти, що від пороху стали безбарвними. І скрізь, де бачить око, фотографії: весілля, немовля, вечірка, канікули, закінчення школи, родина. З неширокої канапи під вузеньким вікном відкривається справді доволі гарний краєвид: скоси дахів і гребені океанських хвиль, що здіймаються, виграють і перекочуються під місячним світлом.
«Поки вода закипить. Перепрошую… це в кінці коридору», — Еллен Майс виходить.
«Ну, ти як — жива?» — мимовільно спитав він і присів, щоб подолати переляк; спробував всадовити її поруч. Вона його відштовхнула.
«Треба на повітря, — видихнула вона, стоячи на рівних й учепившись за шафу. А тоді із жахом у голосі додала: — Це після життя в просторому помешканні. З багатьма кімнатами».
«Тц-ц!».
«Пригадуєш, як вона жила? Вісім дітей. А тепер оця кімнатчина, мов труна».
«Вона платить оренду за неї».
«Усе життя стислося в одну кімнатчину мов труну. А скільки таких кімнат у них було… Лежу собі на ковдрі й слухаю, як вони розмовляють».
«Я тебе прошу, місіс Проворна-на-язик».
«Поки ти пив якось каву, я прогулялася і побачила, що тут потрібні талант Бальзака і Чехова, щоб змалювати все це дрантя, самотність, відкинутість».
«Старим тут краще, ніж у Старому світі!».
«Відкинутість, а вони співають, як блаженні!
«Зваж на свої бідні легені. Вони схлипують за кожним твоїм словом».
«Співають. З непрожитим життям у собі. Вона в убогій клітці зі своїми картками. Макс. Ти. Діти. Скрізь непрожите життя. Чи хтось тут чогось вартий? Протягом століть все це в нас, щоб зогнивати, а не рости».
«Труни, дрантя, рослини — це хвороба. Ти б прилягла. Ми викличемо лікаря».
«А коли прийде остання година. Ух,
І чекаючи на відповідь — за безпорадною жалістю і страхом за неї (за
«Їдьмо додому, — сказала вона за кілька днів».
«Ти що, готуєшся до забігу по горбистій місцевості? Через це відмовляєшся ходити навіть по кімнаті? Сидітимемо тут, як приписав Філ, доки оклигаєш після операції. Ти ж не порушиш наказ лікаря?».
Вона зрозуміла, що без вигадки його не переконати, тому змовкла. А згодом:
«Удома мені буде ліпше. Може, місцевий лікар не заперечуватиме?».
«А зима? А наші поїздки до Ленні та Клари? Ну, добре, — зауважив він сльози в її очах, — я напишу Філові й поговорю з місцевим лікарем».