«Тримається як така собі Мерилін Монро, — поскаржився він. — Важить менше шістдесяти фунтів[37]
, за словами лікаря, а мотлошить мене, як той Демпсі[38]. Зрадник, кричить, а я біжу, мов той пес, на кожен її поклик; і вдень, і вночі біжу — то її нудить, то судно…».«Ти їй потрібний, дідусю, — сказала Джинні. — Хіба не це називається коханням? Піду гляну, чи вона спить, і коли так — бідненька, геть виснажилась, — ми з тобою влаштуємо вечірку: я принесла ромові баби».
Вони нікуди її не перевезли. Біля ліжка тепер височів стояк із гачками, де були ємності з розчинами — кров’ю та глюкозою — для вприскування у вени. Джинні оселилася поруч по коридору, щоб доглядати за хворою — її обличчя так сяяло, що дід якось поцікавився: «Чи ти не закохалася часом?» (Стидка втіха, чиста всеохопна радість побути з бабусею; все дихає спокоєм і безтурботністю.) «Це мій любий серцю притулок, — відповіла вона загадково, — моя люба бабуся», — ніби цим усе пояснила.
Одне за одним приїздили діти — ті, що могли. Ханна, Пол, Семмі. Надто пізно питати: що ти зрозуміла за своє життя, Мамо, і про що ми мусимо дізнатися.
Клара, найстарша, цідить крізь зуби:
Ленні страждає не тільки за те, що вона помирає, а й за те, чого вона ніколи не відчула в житті (і, можливо, що й він не відчує). В його словах також те, що так і не було вимовлено ніколи:
Немає Віві, яка мусила залишитися з дітьми. Немає й Дейві, хоч він уже тут, змушений помирати знову, цього разу з нею, адже живі, помираючи, забирають із собою своїх небіжчиків.
Вона стала легенькою, як пташка, і, як у пташки, в її горлі гельготали звуки, коли тіло билося в судомах. Чи вдень чи вночі, уві сні чи в яві (хоч тепер і не розібрати було — де що) з її губ злітали пісеньки і фрази.
І він, якого колись лякала можливість тривалого конання (через страх за себе, за неминучі видатки), тепер у душі бажав її швидкої смерті, заради самої ж
Легенька, як пташка, тремтливе тільце, маленькі пазуристі кисті рук, гачкувата тінь від носа на обличчі, напружене гелготання з горла.
Він намагався не слухати, не дивитися в обличчя, на якому тільки чоло залишалося знайомим, але що був замкнений із нею довгими ночами в маленькій кімнатчині, звуки самі просочувалися в його свідомість, ніби знаки смерті: ковтання, пихкання, булькання.
«Ох, місіс Горопахо, — сказав він, ніби вона могла його почути, — все життя трудилася, а тепер от лежиш собі в ліжку, тобі прислужують, навіть не треба просити, а ти собі далі працюєш. Нелегка це справа помирати? Тяжка праця?».
Знеможене тіло, її рука вчепилася в його руку. Мелодія, примарна мелодія тріпоче на її губах, і сама вона, як та винувата примара — він знову це бачить — схилилася над програвачем, слухаючи платівку, і миттю вимикає звук, коли він підходить. А тепер, незважаючи на його присутність, пливе, купається в мелодії.
«Приховувала її від мене, — дорікає він, — скільки ж разів ти її слухала, щоб так завчити?» — і намагається пригадати, коли вперше вона поставила цю платівку або коли стала вимикати програвач, щойно він наближався, але не може. Є тільки ця кімната з високим стояком крапельниці і роєм звуків.