Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Тримається як така собі Мерилін Монро, — поскаржився він. — Важить менше шістдесяти фунтів[37], за словами лікаря, а мотлошить мене, як той Демпсі[38]. Зрадник, кричить, а я біжу, мов той пес, на кожен її поклик; і вдень, і вночі біжу — то її нудить, то судно…».

«Ти їй потрібний, дідусю, — сказала Джинні. — Хіба не це називається коханням? Піду гляну, чи вона спить, і коли так — бідненька, геть виснажилась, — ми з тобою влаштуємо вечірку: я принесла ромові баби».

Вони нікуди її не перевезли. Біля ліжка тепер височів стояк із гачками, де були ємності з розчинами — кров’ю та глюкозою — для вприскування у вени. Джинні оселилася поруч по коридору, щоб доглядати за хворою — її обличчя так сяяло, що дід якось поцікавився: «Чи ти не закохалася часом?» (Стидка втіха, чиста всеохопна радість побути з бабусею; все дихає спокоєм і безтурботністю.) «Це мій любий серцю притулок, — відповіла вона загадково, — моя люба бабуся», — ніби цим усе пояснила.

Одне за одним приїздили діти — ті, що могли. Ханна, Пол, Семмі. Надто пізно питати: що ти зрозуміла за своє життя, Мамо, і про що ми мусимо дізнатися.

Клара, найстарша, цідить крізь зуби:

Розплатися зі мною, Мамо, поверни все, що в мене забрала. Скільки тих інших набралося у твоєму серці. А я мусила бути твоїми руками, покласти на себе твій тягар, твою відповідальність.

Невже це вона? Звуки конаючої, схожі на клешні руки шкребуть по простирадлу. Неземний спів.

Вона чує музику і спів зі свого дитинства; забуті звуки, яких не чула з… з… І вся суворість розсипається криком: «Де ми втратили одна одну, Мамо, співоча мамо?

Усе позаду: сварки, кпини, взаємні грубощі, справляння мовчанки й замикання в собі.

Я не знаю тебе, Мамо. І ніколи не знала.

Ленні страждає не тільки за те, що вона помирає, а й за те, чого вона ніколи не відчула в житті (і, можливо, що й він не відчує). В його словах також те, що так і не було вимовлено ніколи: Прощавай, Мамо, яка навчила мене самому бути собі матір’ю.

Немає Віві, яка мусила залишитися з дітьми. Немає й Дейві, хоч він уже тут, змушений помирати знову, цього разу з нею, адже живі, помираючи, забирають із собою своїх небіжчиків.

Вона стала легенькою, як пташка, і, як у пташки, в її горлі гельготали звуки, коли тіло билося в судомах. Чи вдень чи вночі, уві сні чи в яві (хоч тепер і не розібрати було — де що) з її губ злітали пісеньки і фрази.

І він, якого колись лякала можливість тривалого конання (через страх за себе, за неминучі видатки), тепер у душі бажав її швидкої смерті, заради самої ж неї. Він більше не виходив на вулицю, хіба коли Джинні його примушувала; не сміявся, хіба коли Джинні на кухоньці умовляла його посміхнутись (і вона, яка, схоже, вже нічого не чула, також сміялася, змовницьки сипала смішки).

Легенька, як пташка, тремтливе тільце, маленькі пазуристі кисті рук, гачкувата тінь від носа на обличчі, напружене гелготання з горла.

Він намагався не слухати, не дивитися в обличчя, на якому тільки чоло залишалося знайомим, але що був замкнений із нею довгими ночами в маленькій кімнатчині, звуки самі просочувалися в його свідомість, ніби знаки смерті: ковтання, пихкання, булькання.

Навіть у реальному (ковтає) житті цього бракує…

Кораблі з невільниками, поїзди смерті, кийки… дооосить

Подзвін за шляхетністю…

Сімдесят вісім тисяч за хвилину (тихо зойкає)… Сімдесят вісім тисяч людей… Ми себе знищимо?

«Ох, місіс Горопахо, — сказав він, ніби вона могла його почути, — все життя трудилася, а тепер от лежиш собі в ліжку, тобі прислужують, навіть не треба просити, а ти собі далі працюєш. Нелегка це справа помирати? Тяжка праця?».

Знеможене тіло, її рука вчепилася в його руку. Мелодія, примарна мелодія тріпоче на її губах, і сама вона, як та винувата примара — він знову це бачить — схилилася над програвачем, слухаючи платівку, і миттю вимикає звук, коли він підходить. А тепер, незважаючи на його присутність, пливе, купається в мелодії.

«Приховувала її від мене, — дорікає він, — скільки ж разів ти її слухала, щоб так завчити?» — і намагається пригадати, коли вперше вона поставила цю платівку або коли стала вимикати програвач, щойно він наближався, але не може. Є тільки ця кімната з високим стояком крапельниці і роєм звуків.

Ніхто окремо, тільки разом…