«Чи вони тобі допомагають, місіс Філософинє, слова з книжок? Допомагають?».
Йому здавалося, що протягом сімдесяти років вона ховала у собі магнітофон, мікроскопічний, що намотував нескінченну стрічку, записуючи кожну пісню, кожну мелодію, кожне прочитане, почуте чи мовлене слово, а вона зловмисно програвала тільки те, де нічого не йшлося про нього, про дітей, про їхню близькість.
«Залишила нас, та й квит, місіс Балакухо, — докоряв він, — ти, котра називала балакунами інших, сама спритно ховала слова. Все життя у турботах і любові, а тепер жодного слова про нас, для нас. Геть нас кинула? Мене кинула?».
Він витягав колоду карт для пасьянсу, гучно тасував їх, ляпав долу.
«Слова, слова, — закидав він, — яких людей шукаєш ти довкола себе, місіс Самотність, і яке людство вважаєш гідним?»
Утім, кажучи це, він пригадував, що не завжди вона була відлюдькуватою, не завжди прагнула самоти (він-бо знав, що колись був й інший голос — задовго до цього ледь чутного подиху, до хрипкого звуку, що розривав тишу виляском батога, викликав напруження, соромив його — дівочий голос, що красиво говорив про їхні найзаповітніші мрії). Тільки знову-таки він не міг відтворити у спогадах чи навіть в уяві нічого з того, що було раніше, коли і як все змінилося.
Туз, дама, валет. Тінь від крапельниці стала подвійною, у глибині дзеркала виблискувала місяцеподібна форма — порожня пляшечка від розчину. В пам’яті спливли слова:
Двійка, десятка, п’ятірка. Вона впевнено заспівала пісню їхньої молодості, в якій бриніла надія:
Король, четвірка, валет. «У двадцятому столітті, авжеж!».
Не кров чужу точити, ха-ха! Отаке, один небіжчик, і ти туди ж, і ще Гюго небіжчик, «у двадцятому столітті невігластво помре, догматизм помре, війни відімруть, і все людство житиме в одній країні — добробуту?» Ха-ха!
Карти випали в нього з рук. Без попередження відчуття втрати й зрада, що ховалися в ньому, нагромаджені протягом років і невидимі навіть для нього самого, вилізли зовні,
проявилися,
розкрилися,
а з ними — жахливі масштаби того, що насправді трапилося в цьому столітті.
Він раптом відчув нестерпний голод, а може, спрагу. Почвалав на кухню, ввімкнув усі три лампи, наповнив тацю — «ти вже мала свій нічний перекус, місіс Небіжчиця, тепер моя черга». І здивувався сльозам, які окропили тацю.
«Солоні сльози. Безкоштовно. Невже я забув посолити? — і прошепотів: — Боже, як багато я втратив».
Подумки перенісся до онуків, чиє дитинство справді було дитячим, вони ніколи не голодували, не страждали від хвороб, живучи у теплих будинках з багатьма кімнатами, вчилися в тих школах, в яких подобалося, могли гуляти по всіх вулицях, виросли на голову вищими за своїх дідуся і бабусі — у них чиста шкіра, горда постава і прямий погляд. «Гей, ви в Ольшанах, — звернувся він до містечка шістдесятирічної давнини, — для вас вони були б шляхтою».
Хіба це не здійснення мрії, про яке й мріяти не доводилося? — спитав він.
Він подумав, що о шостій прокинеться Джинні, й настане його черга йти спати до неї в кімнату; що він міг би натиснути на дзвоник, і онука прийшла б зараз; що вдень завітає Еллен Мейс, і тоді вони гратимуть в карти, і він дивуватиметься, як можуть рум’яна в півдюйма завтовшки триматися на її щоках; що ввечері прийде лікар, і він благатиме його бути милосердним — припинити крапельницю, дати їй померти.
Дати їй померти, а з нею їхній молодості, сповненій вірою, що породжувала цю піну яскравих, зрадницьких слів, забруднених слів, які на її чистих губах позбувалися бруду.