Американська єврейська проза. Століття оповідань

Того тижня, коли приїхали Ленні з Хелен, гарячка повернулася. Супроводжувана збудженим сміхом і нестримним потоком слів. Та, яка все життя говорила рідко і то лише за потреби (вона так і не опанувала мистецтво легкої комунікації та жонглювання словами), тепер, перед смертю торохтіла безупинно.

Майже шепотом:

«Вона викапана Ліза, твоя Джинні. Чи я розповідала тобі про Лізу, як вона навчила мене читати? Вона походила зі знатної родини й сама внутрішньо була шляхетною. Мені шістнадцять минуло, мене лупцювали, шмагав батько, я не могла з нею бачитися. Забороняли, бо вона було толстовкою[35]. Так от, уночі, синку, повз гавкаючих собак, жахливих псів, крізь зимову хурделицю на дорозі я бігла, щоб сісти в її екіпаж і поїхати, як та панянка, до книжок. До неї — для якої життя було священним, знання були священні — й вона вчила мене читати. Її повісили. Треба намогтися збагнути, чому все відбувається саме так. Вона вбила того, хто зрадив багатьох. Вбила за те, що він зрадив усе, заради чого вона жила і у що вірила. Вбила миттєво, просто в мене перед очима (як багато крові в людському тілі, синку), у в’язниці, де ми сиділи. Треба намогтися збагнути, чому так».

«Ім’я? — заворушила вона губами. — Ім’я, яке було їхньою провідною зіркою, здатною відкривати двері камер смертників. Я читала про це, коли відбувала свій рік на каторзі. Тубан! — збуджено вигукує, — Тубан, як у Давньому Єгипті називали Полярну зірку. Ти її можеш побачити, Джинні, подивись на неї — це вона коливається біля нашої Полярної зірки, яка видається нам нерухомою.

Так, Джинні, у твоєму віці моя мати і бабуся вже встигли поховати своїх дітей… так, між тобою і Ольшаною, Джинні, більше ніж океан… так, Джинні, вони танцювали, а самі такі хирляві, як курчата, і як курчата шкреблися, плескали руками й підстрибували.

А Андрій Юхимович, який протягом більш ніж двадцяти років не знав і не хотів знати цього, мовив таким тоном, начебто хотів заплакати: «Навіщо ж, дорогий мій, цей зловтішний сміх?» — вона проказувала про себе напівзабуті фрази з кількох знайомих книжок: «На біль я відповідаю криком і слізьми, на підлоту — обуренням, на мерзоту — огидою… В цих відчуваннях усе життя: воно може обтяжувати, можна ненавидіти його, але не зневажати[36]».

У маренні:

«Скажіть мені, місіс Мейс, моя люба сусідко, фотокартки ніколи не були живими, а що стосовно квітів? Скажіть тим, хто спитає: жодних рабинів, жодних міністрів і священників, жодних промов і церемоній — усе фальш — хай живі самі себе розраджують. Скажіть синові Семмі, який літає, скажіть йому хай злітає до Штутґарта і побачить те місце, де у Дейві немає могили. То й що?.. Що-о? У мільйонів немає могил — повітря і край».

Чи то в маренні чи ні, просила, щоб радіо не вимикали, ніби й не слухала, бубоніла щось собі, але музика мала лунати. Одного разу різко прибрала звук, як раніше, і почала плакати, не ховаючи сліз.

— Тобі щось болить, бабусю? — спитала Джинні.

— Музика, — відповіла вона, — все ще лунає, а ми її не чуємо. Тук-тук, але наші вушка надто слабенькі. Що ще, що ще ми не чуємо?

Одного разу вона вдарила його по руці, коли він простягнув їй пігулку, і змахнула пляшечки зі столика біля ліжка: «Не треба пігулок, хочу почуватися, як почуваюсь», і розсміялась, а він став рачки, збираючи ліки.

Ночами вона тяглась до його руки й трималася за неї.

Почалось безкінечне блювання. Вона вже ледь дихала, щоб розмовляти, але так само ворушила губами:

Коли вже не треба завдавати болю іншим

Кур-кур-курчати, я йду шукати

Відповідальність людини

«Девіде! — владно. — Миску!» — вона блює, полоще рот, насилу робить ковтальні рухи пересохлим горлом і знову починає мугикати.

«У шпиталі їй було б тепер краще», — зауважив лікар. Він розіслав телеграми дітям і саме збирав їй валізу, аж коли здивовано укляк від її хрипкого голосу. Вона піднялася, спробувала сісти.

«І куди тепер? — спитала. — Тепер куди мене потягнеш?».

«Цього разу тобі навіть дитину заводити не доведеться, — заспокійливо сказав він, шукаючи її зубну щітку. — Пригадуєш, як після народження Дейві ти сказала мені: заради десяти днів відпочинку в лікарні варто завести дитину?».

«Куди тепер? Ще не додому? — проскиглила вона. — І де він, мій дім?».

Він підвівся, щоб підперти її спину.

«Лікар каже, шпиталь…» — почав пояснювати він, як раптом вона спритно, мов змія, сповзла з ліжка і стала на рівні, похитуючись і спираючись на тумбочку.

«Боягуз, — просичала вона. — Утікач».

«Ти стоїш», — ошелешено мовив він.

«Відвезти мене й дати драла. Блювотиннячка злякався».

Він встиг підхопити її, щоб не впала. Вона пручалася, трохи не вислизнула в нього з рук і знову виструнчилась.

«Слабак, — шпигонула вона. — Хочеш покинути мене й накивати п’ятами. Зрадник. Ти все життя тікав».

Він розрюмсався, розповідаючи Джинні.