Американська єврейська проза. Століття оповідань

Коли я повертаюся, почуваючись так, немовби прокинувся вранці, хворий від недосипу, минуло, мабуть, кілька годин, бо мої батьки вже катаються на каруселі. Батько сидить на чорній конячці, а мати на білій, і вони, схоже, їздять по вічному колу з єдиною метою: вихоплювати нікельовані кільця, прикріплені до однієї з опор. Грає шарманка, і її музика цілком вписується в безнастанне кружляння каруселі, складаючи з нею одне ціле. На якусь мить здається, що вони ніколи не зійдуть із каруселі, бо вона не зупиняється. Я почуваюся як людина, що дивиться вниз на проспект із п’ятдесятого поверху. Але нарешті вони сходять, і навіть музика шарманки на якийсь час припиняється. Батько здобув десять кілець, мати — лише два, хоча насправді хотіла їх саме вона.

Вони йдуть далі набережною, тимчасом як вечір поступово й непомітно спускається на землю неймовірними бузковими сутінками. Все поступово завмирає у приглушеному світлі, навіть безнастанний гомін з пляжу та обертання каруселі. Вони шукають, де пообідати. Батько пропонує одне з найкращих місць на набережній, а мати, згідно зі своїми принципами, заперечує.

І все ж таки вони йдуть до найкращого місця і просять столик біля вікна, щоб дивитися на променад і рухливий океан. Батько почувається всемогутнім, коли кладе в руку офіціанта четвертак, домовляючись про столик. У ресторані повно людей і теж лунає музика, цього разу щось на кшталт струнного тріо. Батько замовляє обід із блискучою впевненістю у собі.

Під час обіду батько розповідає про свої плани на майбутнє, а мати відповідним виразом обличчя показує, як їй цікаво і як вона вражена. Батько у піднесеному настрої. Його надихає вальс, що лунає в ресторані, і власне майбутнє починає його п’янити. Він розповідає матері, що збирається розширити свій бізнес, бо треба заробити купу грошей. Він хоче завести сім’ю. Зрештою, йому вже двадцять дев’ять, з тринадцяти він сам себе годує, він заробляє дедалі більше й заздрить своїм одруженим друзям, коли відвідує їх у затишній захищеності їхніх осель, в оточенні тихих домашніх радощів і чудових дітей… А потім, коли у вальсі настає момент шаленого кружляння всіх танцюючих, він із відчайдушною хоробрістю просить матір вийти за нього, хоч і робить це досить незграбно й навіть у своєму збудженні дивується, як він наважився на цю пропозицію, а вона, на довершення всього, починає плакати, й батько нервово оглядається довкола, не знаючи, що робити, а мати, схлипуючи, каже: «Це все, чого я бажала від тієї миті, як побачила тебе!», і йому все це здається надто складним на його смак, не таким, як він собі уявляв під час своїх довгих прогулянок через Бруклінський міст із мрією про чудову сигару. І саме в цей момент я підводжуся зі свого крісла в кінотеатрі й вигукую: «Не робіть цього! Ще не пізно передумати — вам обом. Нічого доброго з цього не вийде, крім докорів сумління, ненависті, скандалів і двох дітей із жахливими характерами». Всі глядачі повертаються, сердито дивлячись на мене, білетер уже біжить до мене проходом, запаливши свій ліхтарик, а стара леді поруч зі мною тягне мене назад у крісло, кажучи: «Заспокойтеся, інакше вас виведуть, а ви ж заплатили тридцять п’ять центів за квиток». Отож я заплющую очі, бо не можу далі спостерігати за тим, що відбувається, і просто тихо сиджу.

5

Але згодом я починаю кидати оком на екран і ось уже знову дивлюся із жадібною цікавістю, як дитина, якій хочеться зберігати похмурий настрій попри спроби підкупити її льодяником. Мої батьки зараз фотографуються в ятці фотографа на набережній. Там рожево-бузкове освітлення — мабуть, так треба. Фотоапарат стоїть збоку на триножнику й виглядає, як марсіанин. Фотограф указує батькам, як їм стати. Батько кладе руку на плече матері, й обоє підкреслено посміхаються. Фотограф приносить матері букет квітів, щоб вона тримала його в руці, але вона тримає його не під тим кутом. Потім фотограф накривається чорним рядном разом із камерою, й на виду залишається тільки його простягнута рука з гумовим м’ячиком, який він стисне, коли знімок буде нарешті зроблено. Але він незадоволений їхнім виглядом. Йому здається, що щось не так із їхньою позою. Знову й знову з-під укриття лунають його вказівки, але кожна пропозиція тільки погіршує справу. Батько починає втрачати терпіння. Вони пробують позувати сидячи. Фотограф пояснює, що він поважає себе, що займається цією справою не заради грошей, а заради гарних світлин. Батько каже: «А чи не можна швидше? Ми не збираємося провести тут цілий вечір». Але фотограф тільки винувато метушиться й дає нові вказівки.