Баришник дур-зіллям

На цьому і закінчувався «Особистий діяріуш» сера Генрі, хоча там ще був останній запис, датований декількома тижнями пізніше, після його повернення до Джеймстауна і лише за кілька місяців перед тим, як він зголосився вирушити в ту фатальну подорож угору Чесапіком:

Березоль, 1608: Покахонтас, донька цісаря, відновивши нарешті своє здоровля, увесь час вештається зі своїм почтом побіля воріт міста, напитуючи мойого капітана. Він, як тілько може, намагається її уникати, хоча за її відсутності й у своїй Історії він вихваляє її, добираючи найвишуканіших слів. Правда полягає в тому, що він боїться, що його мерзенна пригода вийде наяв, і я так підозрюю, що він розривається між небажанєм одружитися з нею (і таким робом зробити з неї чесну жінку) і своїм жаданєм ще раз вдовольнити із нею свою хіть. І хотя од самого згуку його голосу мене починає нудити, так я його ненавиджу, одначе він ніяк не може тримати при собі свій сороміцький подвиг і досі мусить, коли ми залишаємося наодинці, товкти старе, заявляючи, що її квітка була найсоковитішою з тих, які йому коли-небудь доводилося зривати et cetera.

А що стосується принцизни, то вона й досі ще ошивається коло воріт, повна жаданя, і посилає йому через своїх прислужників плетені кошики, повні великих сушених баклажанів…

— Боже ж ти мій! — вигукнув наприкінці Берлінґейм. — Ваша Світлосте, тільки гляньте на це!

Ніколсон усміхнувся, сидячи за зеленим столом, де завершував оборудку із Совтером.

— Нові докази проти Куда, так?

— Та до біса того Куда! — відповів Берлінґейм. — Ось, прочитайте це, сер! Це все стосується того таємничого баклажана, про який я вам стільки розповідав! О Боже, якби тільки там був ще й рецепт! Як думаєш, Ебене, що то таке, якась енкавстика чи афродизіак? Оце «вогнисто-червоний» — це щось на кшталт phlogosis[104]… Але ж, їй-бо, у чому ж тут фокус? Та з цією штукою я міг би врятувати цю нещасну Провінцію!

— Ану стривайте, я щось не збагну! — заявив Ніколсон, якого, як і всіх, окрім Ебенезера, це спантеличило; але коли йому пояснили зміст «Діяріуша» і його значення, його обличчя набуло серйозного виразу. — І навіть так, це все одно було б ризикованою справою, — вирік він, маючи на увазі посольство на острів Бладсворт, яке запропонував здійснити Берлінґейм, — але ця штука з баклажаном могла б викликати в них замішання…

— Я міг би це зробити! — не вгавав Берлінґейм. — І вже до кінця тижня міг би бути королем агатчвупсів, якби мав той рецепт! Сміте! — Він повернувся до здумілого бондаря. — Де та частина записок, якої тут бракує? Присягаю, ти не залишиш Провінції, поки ми її не отримаємо!

І на превелике здивування Ебенезера, перш ніж спантеличений бондар встиг щось заперечити, вперше за весь час озвалася Джоан Тоуст:

— Ви дарма погрожуєте йому, — сказала вона. — Він і гадки не має, що ви від нього хочете чи де його шукати. Я вкрала ці сторінки і нікому їх не віддам.

Берлінґейм, Ніколсон і сер Томас — усі заходилися її вмовляти, щоб вона віддала ті відсутні сторінки або принаймні відкрила, у чому полягає цей фокус, який капітан Джон Сміт провернув, аби виказати свою звитягу у Віргінії; вони пояснили, яка серйозна ситуація склалася на острові Бладсворт, і ту стратегію, що обрав Генрі, щоб запобігти повстанню, але все було марно.

— Гляньте на мене! — з гіркотою в голосі крикнула дівчина. — Подивіться на ці плоди розпусти! Відфайдолили, коли було дванадцять, заразили пранцями у двадцять, і мертва в двадцять один! Спустошена, спотворена, зґвалтована і зраджена! Жіноча доля й без того жалюгідна; і ви гадаєте, я передам оцей убивчий рецепт, аби зробити її ще гіршою?

Марно потім присягав Берлінґейм ніколи не застосовувати Смітової суміші для хтивих цілей, а тільки для того, щоб довести агатчвупсам, хто він такий.

— Хворий Диявол ладен пообіцяти у ченці податися, — відказала Джоан. — Настане час, коли ти захочеш завести дитину з Анною чи з кимось іншим… І я не стану тобі допомагати приготувати це гидке й паскудне вариво!