Баришник дур-зіллям

— Отже, він таки вживав якийсь напій! — вигукнув Генрі. — Чи цю штуку треба мастити?

Ніколсон стукнув своїм ціпком об підлогу.

— Ми маємо це знати, дівчино! Назвіть свою ціну!

Джоан розсміялася.

— Ви гадаєте, що можна підкупити мертву? Ні, сер, Бог свідок, що Великий Самець «кровосіся» й без того кусає досить дошкульно. І я не даватиму йому більше зубів, ніж у нього вже є! Але стривайте… — Її поведінка раптом змінилася, і в ній прокинувся схожий на Совтера розважливий ділок. — Я можу назвати мою ціну, так, сер?

— У межах розумного, звісно, — підтвердив губернатор. — Те, що ви попросите, має належати нам, щоб ми могли це дати.

— Ну, що ж, дуже добре, — вирекла Джоан. — Моя ціна — Молден.

— Ні! — крикнув Ендрю.

— Ні, благаю тебе! — вигукнув Ебенезер, якому, як і Анні, від цих перемовин стало ніяково.

— Це висока ціна, — завважив Берлінґейм, зацікавлено придивляючись до неї.

— Не така вже й висока, коли зважити на те, яку кепську послугу я роблю своїй статі, — відказала Джоан.

Тепер навіть Макевой був настільки схвильований, що долучився до загального хору тих, хто намагався її відмовити.

— І що ти збираєшся робити з цим маєтком, моя люба? — лагідно запитав він. — Тобі від нього тепер не буде жодної користі. Якщо й існує хтось, кого ти збираєшся забезпечити на майбутнє, ну, що ж, тоді, либонь, губернатор зможе це якось влаштувати.

Джоан повернула до нього своє обличчя, і його вираз пом'якшився, але її рішучість жодним чином не змінилася.

— Ти знаєш так само добре, як і я, що нема нікого, Джоне. Чому ти питаєш? Невже ти забув першу засаду розпусника? — І для інших вона повторила її: — Питайте у повії про ціну, але не те, чому вона така. Моя ціна — це право власності на мис Кука, і кінець торгам, хочте — приймайте її, а хочте — ні.

Ніколсон і Берлінґейм перезирнулися.

— Згода, — сказав губернатор. — Підготуйте папери, Томе.

— Ні, заради Бога, ні! — крикнув Ендрю. — Це протизаконно! Коли Сміт відмовився від прав, то право власності перейшло до мене!

— А от і ні, — сказав Берлінґейм. — Воно перейшло до Провінції.

— Чорт тебе забирай, чоловіче! На чиєму ти боці?

— Зараз на боці Провінції, — відповів Генрі. — Ці сторінки варті двох Молденів.

Ендрю став погрожувати, що подасть скаргу до Комітету з плантацій, але губернатора він цим не залякав.

— Мені рідко коли доводиться мати міцніший ґрунт під ногами, — вирік він. — Я прийняв рішення, як урятувати Провінцію, а ви можете скаржитися хоч самому королю, побачимо, чого ви цим доскочите, і хай вам помагає Бог. Де папери, місіс Кук?

І тільки зараз, коли він почув це незвичне звернення, Ебенезер почав потроху усвідомлювати, що ж насправді рухало Джоан. І тепер, хоч це було лише передчуття, у нього по спині побігли мурашки; тепла хвиля затопила його серце.

— А де ваші папери? — у відповідь запитала вона і пообіцяла, що й пальцем не поворухне, поки сер Томас не перепише на неї право власності на мис Кука. Потім вона спокійно засунула руку під корсаж і витягла звідти щільно складені аркуші, які, коли вона вручила їх Берлінґейму і той їх розгорнув, справді виявилися тими трьома сторінками з «Діяріуша», яких бракувало.

— Ти тільки глянь, Ебене! — вигукнув Генрі. — Можна він подивиться, Джоан?

— Тепер це не моє, тож я не можу забороняти, — понуро сказала дівчина і, здалося, знову збайдужіла до всього навкруги.