Безлюдні острови 10-11

"Вєнява через свою любов до Пілсудського був стовідсотковим пілсудчиком, але ніяк не належав до пілсудчини, бо відрізнявся від решти преторіанців тим, що був чесним, безкорисливим і не був інтриганом".

Безсумнівно, ця думка через свою узагальненість є несправедливою щодо багатьох людей з оточення маршалка і є типовим польським ефектом "партійних" суперечок, які отруювали як нашу боротьбу за національне визволення, так і нашу незалежну державність, але це правда, що Вєнява був іншим, ніж решта. Одним із доказів цього був факт його наполегливої ​​відмови брати будь-яку участь у внутрішній політиці (міжнародною дипломатією займався), бо внутрішня політика завжди пахла для нього інтриганством, і йому це було огидно. Змусити його змінити позицію не зміг навіть маршалек. Вєнява не асоціювався з жодною групою, партією чи фракцією, він не дозволив бути призначеним до сейму, він не прийняв міністерський портфель від Бека, а раніше відхилив подібне прохання самого "Діда".

"Коменданте, — сказав він, — у кавалерії іноді можна робити дурниці, але свинства ніколи. У політиці все навпаки, іноді доводиться робити брудні речі, але ніколи не робити дурниць. Я вважаю за краще залишитися в кавалерії".

Дружина маршалка, пані Александра Пілсудська, скаржилася, що у "чоловіка проблеми з Вєнявою, оскільки вона хотіла відволікти його від зосередження лише на кавалерії та мистецькому житті Варшави, але не було ніякого способу переконати Вєняву цього зробити".

Мистецьке життя Варшави і справді було "зіницею в оці" генерала. Він дружив з усіма провідними творцями польської культури. Будучи афганським князем, президентом Польської асоціації фехтування, кавалеристом, поетом, письменником, істориком, перекладачем і акварелістом, він був одним із них, постійним супутником, братом, якого вони дуже любили; водночас він був неформальним послом цього "богемного" світу поетів, письменників, журналістів і акторів у Бельведерському палаці, роблячи це з незрівнянним шармом і грандіозним жестом. В інтелектуальних баталіях і поетичній вакханалії "Пікадора", "Скамандера" і "Літературних Відомостей" в компанії Лєхоня, Вєржинського, Слонімського, Тувіма, Хемара, Бронєвського, Івашкевича та інших виблискував його тонкий, витончений чи відверто чоловічий розум, якого йому не бракувало до 1939 року.

Карикатура Владислава Дашевського "Но горці в "Зємянській" (зліва: Вєнява, Лєхонь, Тувім та Слонімський)

Почуття гумору Вєняви обросло заслуженою міфологією. Він застосовував його у найбільш, здавалося б, невідповідних обставинах для насмішок. Коли 8 грудня 1931 року на нараді армійських інспекторів і заступників міністрів Пілсудський висунув пропозицію присвоїти Вєняві генеральський чин, і ця пропозиція була прийнята, присутні висловили "співчуття" Вєняві через втрату шеволежерського кашкету, червоних лампасів і такого популярного титулу "полковник Вєнява", а він, сміючись, відповів, що це "заради Вітчизни", і що він хотів би нашити на червону смугу кавалерійської кашкета генеральську блискавку, але боїться Коменданта. Однак цей страх не завадив йому замовити нові візитні картки: "генерал Вєнява-Длгошовський, колишній полковник". "Як вітер ладан розвівав, він своїм веселим, юнацьким сміхом розвіював усю бородату гідність", - коментував подібний насмішник Корнель Макушинський у 1939 році.

Таке іронічне почуття гумору завжди і всюди було, є і залишиться зброєю в світі, повному забронзовілих героїв з гіпсу, титулованих ідіотів, похмурих виродків і ввічливих хитрунів. Для Вєняви це був своєрідний острів-анклав, де він намагався грати роль людини, яка плекала не лише честь, а й гумор поляків. Травестуючи князя Понятовського, він міг сказати: "- Бог довірив мені гумор поляків!".