Безлюдні острови 10-11

Повертаючись до ад’ютантства Вєняви – після повернення з Росії через Париж (!) до Варшави в листопаді 1918 р. він став ад’ютантом Головнокомандуючого і Начальника Держави (в якості ротмістра), потім першим ад’ютантом (як майор). ), і, нарешті, генеральним ад'ютантом (у чині підполковника). Пілсудський використовував його в конфіденційних дипломатичних місіях, як внутрішніх (наприклад, у контактах з іноземними послами в Польщі), так і зовнішніх (наприклад, у 1921 році в місії до Парижа, перед візитом Пілсудського у Францію). Під час усунення маршала від громадського життя (період Сулеювка, 1923-26 рр.) Вєнява не перестав бути його найвірнішим повірником, а коли Пілсудський повернувся до влади в травні, він формально знову обійняв функцію ад’ютанта (як перший офіцер штабу армійського інспектора, так званий Офіцер до Наказів), одночасно з посадою командира кавалерійського полку імені Юзефа Пілсудського. У будівлі Генерального інспектора Збройних Сил він щодня бачив девіз Коменданта, написаний на дверному одвірку: "Це неправда, що стіну головою не проб'єш". Повірив в це, бо не спитав мулярів. Тільки в Нью-Йорку він зрозумів, що не кожну стіну можна пробити...

У 1936 році у Варшаві вийшла книга Славоя-Складковського "Уривки з доповідей". У ній автор процитував слова Маршала про Вєняву: "Це людина, якій я вірю абсолютно, найбільша людина честі в армії", і з певною ревністю заявив, що Вєнява був одним із небагатьох, хто мав честь називати маршалка: "Коменданте".

Маршалек цінував у Вєняві вірність, чесність, розум і багаті гуманістичні знання, але за все це не довіряв йому високих військових посад. Військові таланти Вєняви, як я вже згадував, не поступалися іншим його перевагам; Пілсудський повторював, що всю українську кампанію готував особисто, за допомогою лише двох осіб: Вацлава Стахевича та Вєняви.

Ніхто краще за Коменданта не розумів, скільки зусиль потрібно людині з такою вільною душею і "ковбойським" характером, як Вєнява, для самодисципліни, необхідної у військовій службі. Любовна присвята Вєняві, написана Пілсудським 6 січня 1925 року в книзі маршалка "Рок 1920", подарована ад’ютантові й опублікована у VIII томі "Зібраних творів" Пілсудського (Варшава 1937), починалася словами:

"Дорогий Веняво! Ти, божевільний, що намагається накинути на себе вуздечку не заради давньої дружби, а заради честі служити зі мною...".

Обидва, і "батько", і "син" мали однакові історичні симпатії та антипатії: обожнювали Наполеона і ненавиділи Станіслава Августа. Уже в 1898 році в праці "Князь Рєпнін і Польща..." Олександр Краусхар на основі документів з царських архівів довів, що Станіслав Август був царським диверсантом на польському троні, але потім кілька інших істориків відпускали різні жарти з приводу одягання "короля Стася" в бронзу, щоб викликати у суспільства теплі почуття до нього. Пілсудський і Вєнява не дозволили себе обдурити. Останній запалився, говорячи про Станіслава Августа, назвав його: "придупником Катерини, зрадником, який розбещував Польщу!".

"Син" супроводжував "батька" у найважливіших моментах, не лише політичних (як-от переворот 1926 року), а й особистих. Коли Пілсудський урочисто повернувся до лона Католицької Церкви (28 лютого 1916 р.), одним із двох свідків церемонії був лейтенант Вєнява-Длугошовський. Під час одруження маршала (25 жовтня 1921 р.) одним із двох свідків нареченого був підполковник Вєнява-Длугошовський. Коли Комендант помирав, єдиною людиною, яка навіть в останню мить (11 травня 1935 року, за день до його смерті) могла викликати посмішку на його обличчі, був генерал Вєнява-Длугошовський.

Похорон Пілсудського у вавельській крипті 18.05.1935 р. Другий справа – Б. Вєнява-Длугошевський

Коли Пілсудський помер і його тіло мали перевезти з Варшави до Вавелю, Вєнява, скам’янілий від болю, стояв біля труни, а потім їхав на чолі нічної примарної процесії з оголеною шаблею і – як то прекрасно описав поет Ян Лехонь – "виглядав так, що в його очах кожен, навіть найнечутливіший, міг прочитати грецьку трагедію, яка крилася для нашого народу в цій смерті".

Найцікавішу думку я почув від полковника Ромейко: