Безлюдні острови 10-11

Тоді вона ще не знала, що її прийме саме Росія, і зневажала Росію разом з усіма, з усім Заходом. Захід був вражений лише тваринною мускулатурою та багатством Росії – коли один із князів у поїздці до Парижа стоїть у казино з французькою куртизанкою та недбало кидає мішок із золотом на стіл для рулетки, даючи круп'є право робити ставки. на що завгодно, а потім, коли все це все одно виграє, то же круп'є повинен шукати східного князя, бо той вже не пам’ятає, скільки він поставив і чи ставив взагалі: "Всьо равно!".

Лише в Росії вона зрозуміла, як помилявся Захід, переоцінюючи матеріальну силу царизму і недооцінюючи духовні фактори цієї могутності. Як не має він уяви про грандіозність амбіцій і гордині, про витривалість і хитрість московської політики. Вона розуміла, що темна і варварська Росія проникає в політику іноземців краще, ніж вони, хоч і освічені, проникають в таємниці петербурзької політики, що призвело до наступних дипломатичних поразок Заходу.

Вона дивиться з вершини льодової гори, і їй ненависна вже не Росія – а тупість Заходу, впевненого у своїй вищості.

Вона пам'ятає свої перші враження: все відповідало тому образу, який вона мала в серці. Подорожні двори, в яких вона зупинялася по дорозі зі Штеттіна до Петербурга, мали європейський блиск, але кімнати кишіли клопами і прусаками. Люди, серед яких вона мала справу при дворі, вдавали, що говорять по-французьки без таланту французів до розмов, вони говорили штучним, неприємним, медовим, солодким голосом — постійна змова усміхнених облич проти правди. Неможливо було не зневажати цю еліту, позбавлену давніх спогадів, лицарських традицій і поваги до власного слова. Справжні візантійські греки, формально ввічливі, як китайці, неделікатні, як калмики, брудні, як лапландці, освічені, як негри, хитрі, як євреї, і жорстокі, як гуни, хвора нація, в якій зрадити вищі прагнення означає наразити себе на небезпеку - людина, яка зізнається до них, була б Прометеєм, який попереджає Юпітера, що хоче вкрасти в нього вогонь. Усі вони, або майже всі, мають жест і вправу парвеню і віддають перевагу всьому блискучому, якщо воно родом із Заходу: вони сприймають блиск за елегантність, за вишуканість, поліцію з лампасами за основу суспільства. Катерині не довелося дуже старатися, щоб справити на них враження. Нижчі верстви населення відрізнялися від вищих лише матеріальним становищем: домінуючою рисою цього населення була апатія, підживлена ​​розпустою та поєднана з хитрістю. Все співпадало. Тонка позолота, несвобода, заборона законів, хамство і бруд, корости на обличчі дебіла, п'яна цариця Єлизавета, фальш і страх - смітник, накритий вишитим покривалом, на якому її саму було покладене, мов голу ляльку. Перша думка: тікати звідси! Друга думка: вдавати і втекти за першої нагоди! Третя думка: прикинутися і заволодіти цим театром, що складається з сотні національностей і племен, дев'яноста релігій, сект і ритуалів, сорока мов і мільйонів неписьменних рабів, які виють від щастя, коли мають шматок чорного хліба і пляшку горілки!

Вона все зрозуміла (особливо те, що після смерті Івана Грозного разом з усім народом плакали незліченні родини, члени яких були ним убиті) того зимового дня на підмосковних луках, коли після смерті Єлизавети, Петро ІІІ приймав парад, вперше як імператор всієї Росії. Кількома днями раніше, з чистої любові до Пруссії, він наказав припинити військові дії проти Фрідріха Великого, хоча Пруссія, побита Австрією та Росією, була вже беззахисна і її можна було добити легким ударом - навіть останній коновод в армії розумів, яка це дурість. Катерина стояла поруч з дурнем на помості високої трибуни, зробленої із соснових колод, обшитих парчею та хоругвами. Перед нею розтягалася рівнина, схожа на широченну спрагу, в якій, будучи чужинцем, можна було заблукати. Століттями синіми поглядами сплячих зіниць пронизували це поле його мешканці, але навіть найдальше бачення не могло досягти кінця – їхні погляди губилися вдалині, на краю безмежжя, де зливалися повітря й земля. починають виблискувати, як море. Рівнина була схожа на океан.

Петро III мав виголосити промову. Він відкрив рота і почав бубонити:

- Ну, поздоровляємо, поздоровляємо... хмм… Я дуже радий... Дуже добре....

Більше він нічого не сказав. Над рівниною повисла тиша — над тріскучим від морозу повітрям, над застиглою парою подихів тисяч замерзлих, як вічний лід, ротів. Раптом, хоча ніхто не давав команди, довгі ряди солдатів почали падати на коліна й лягати щільно один біля одного. Рівнина почорніла від мокрих шинелей, хрускіт припинився, і все знову зробилося тихо. Двісті тисяч людей лежали в приглушеній звуками тиші снігового покриву.

Тоді вона зрозуміла і побачила свою Росію.

Корона Катерини Другої. Велика імператорська корона, інкрустована індійським камінням