Безлюдні острови 10-11

Вона пам’ятає перші нервові моменти після смерті Петра. Все ще лежало на шалях ваг, Європа пирхала, а Росія чула глухе бурчання. У народі поширилася звістка, нібито законним спадкоємцем престолу є малолітній Іван VI, якого тримали в підземеллях Шліссельбурга. Її портрети палили. Готувалися змови... І тоді брати Орлови знову врятували її від біди. Особливо Григорій. Він був чудовим фаворитом. Крізь сито "пробирщиць" він пройшов як буря — непритомніли в його руках. Інші, навіть Потьомкін, тіло якого вона обожнювала, також були гідні меси, але ніхто з них не мав такого таланту знаходити рішення у, здавалося б, нерозв’язних ситуаціях і знаходити найбільш підходящих людей для їх реалізації. У Потьомкіна в голові були божевільні ідеї. Коли вона відвідувала захоплений Крим, він будував макети сіл — їх пошепки називали "потьомкінськими селами", — що створювало ілюзію значної густоти населення на нещодавно приєднаних територіях. Він хотів навіть пофарбувати зеленою фарбою вицвілу траву вздовж її маршруту, але його відмовили. У Орлова були більш розумні задуми.

На той момент він організував націлену проти неї змову. П'ятдесят змовників, відібраних зі Смоленського полку, що стояв у Шліссельбурзі під командуванням сотника Василя Міровича, напали на в'язницю, щоб звільнити Івана. Постріли гренадерів, які охороняли полоненого, ні в кого не влучили, бо стріляли холостими патронами. В метушні під час визволення цесаревича хтось випадково перерізав йому горло, і таким чином династична проблема перестала існувати, а визволителі автоматично стали вбивцями. Обурена вбивством, вона засудила Міровича до смертної кари, а решту – щоб заспокоїти недовірливу Росію та підозрілий світ – зробив призначений Орловим прокурор.

Прокурор викликав усіх п'ятдесят змовників на подвір'я в'язниці і оголосив, що вони засуджені до смертної кари, але тих, хто найкраще, найточніше і найяскравіше розкаже про підготовку злочинного нападу та його здійснення, буде лише вислано до Сибіру. Дурні, які не розуміли мети цього змагання, писали або (щодо неписьменних) диктували правду, тобто, що Мирович втягнув їх у змову і що Івана вбив тюремник, а коли його хотіли покарати його за це, Мирович не дозволив. Вони отримали без суду по дві-три тисячі кийків, що для жодного з них не мало різниці, бо в кожному випадку вже було нанесено більше тисячі ударів. Ще з десяток свідомих звинуватили себе в тому, що вони були підкуплені і як агенти іноземних держав мали намір винищити всю царську родину, починаючи з Івана. Однак, оскільки їхні версії дещо відрізнялися (наприклад, одні видавали себе за агентів Відня, інші — за Берліна, а треті — за агентів Османської імперії), їм дозволили виправити помилки в спільній камері. Так виник остаточний варіант (змова була оплачена Туреччиною), який довелося вивчити напам’ять. Потім прокурор провів генеральну репетицію, під час якої підсудні, захисники та судді декламували свої репліки, не допускаючи жодної помилки. Коли вони досягли абсолютної досконалості, відбувся суд і всі актори зіграли свої ролі за сценарієм. Обвинувачених засудили до смертної кари, а нагородою було позбавлення кари кийками. Західна громадська думка отримала свій заспокійливий корм, і все, що було потрібно для завершення роботи — це невелика реклама від найкращих письменників Європи.

Вона дивиться з верхівки крижаної піраміди на мурашник одержимих ідеями дурнів, французьких і німецьких філософів Просвітництва, і не може повірити, як охоче вони визнавали її прихильницею своїх власних ідей і опорою європейського лібералізму. Вона надсилала їм кокетливі запрошення - фон Грімму, Вольтеру, Дідро, Д'Аламберу та іншим, - а також пропонувала надрукувати в Петербурзі їхню "Енциклопедію", репресовану єзуїтською цензурою в Парижі. У відповідь вони називали її "Сонцем Півночі", а її імперію — "Раєм". Апогей цього флірту припав на 1767 рік, коли вона оголосила сповнений просвітницьких банальностей законодавчий "Наказ", який представляв собою розумну компіляцію творів Монтеск'є та трактату італійця Беккарі "Про злочини і покарання". Людовик XV конфіскував французький переклад цього документа, а вільнодумна Європа божеволіла від захвату; вони ототожнювали "Наказ" із законами Лікурга і Солона. Вольтер в ейфорії писав, що росіян, які так довго були рабами, їхня володарка зробив вільними. Ні він, ні його поплічники-інтелектуали, вічні арлекіни історії, не знали, що в тому ж 1767 році вона видала "Указ" для внутрішнього користування, який автоматично засуджував кріпака на каторгу за одну лише скаргу на дворянина, незважаючи на те, чи була скарга обґрунтованою. "Theatrum Europaeum"!