Безлюдні острови 17-21

Спочатку він хотів втекти на Мадагаскар, але швидко роздумав: "Мадагаскар все ще занадто близький до цивілізованого світу", і, звичайно ж, він вибрав Таїті (з листа до друга: "Моя подорож на Таїті має стати чудовим сном. Нарешті я проведу останню частину свого життя щасливо"). Він потрапив туди в 1891 році і, як ніхто до нього, малював (і любив, як багато хто до нього) таїтянок, заявляючи, що вони мали великі серця, не були вирахованими, як європейські жінки, і любили без фальшивого театру почуттів. У 1893 році він зобразив пензлем оголену таїтянку, що відкинулася на спинку крісла, мов королева на троні — показав царицю жінок! Нарешті він голосно вигукнув у своєму щоденнику під назвою "Ноа Ноа" (Надто запашна): "Це і є той Острів Щастя! Це Країна Насолоди! Це справжнє життя!". Про це він кричав наприкінці ХІХ ст., коли Таїті, забруднений європейською цивілізацією (венеричні хвороби, проституція, алкоголізм та все інше), був уже тінню острова перших мореплавців. Справді, це мав бути справжній рай, якщо навіть тінь його викликала такі емоції.

У 20 столітті цей феномен все ще захищався, прикладом чого був англійський поет Руперт Чоунер Брук, який у 1913 році втік на Таїті, щоб оговтатися від нещасливого кохання. Острів його вразив, і небесним лікарем виявився "вахіне" Таатемата, яку він назвав Мамуа в поемі "Тіаре-Таїті":

"Коли замовкне сміх, коли наші серця

І білі, і коричневі тіла

Стануть пилом біля дверей приятелів

І подихом аромату ночі,

Тоді, Мамуа, саме тоді

Почнеться наше безсмертя".

Через рік... він повернувся до Європи, щоб закінчити своє життя в одній із тих великих війн, які так люблять вести білі люди. Так зробив і Гоген: на своєму "Острові Щастя" він намагався... отруїтися миш'яком, а коли на одному з маленьких тихоокеанських островів настав його кінець, тубільці знайшли його останню картину на мольберті біля ліжка з померлим: сріблясто-сірий краєвид ("Бретонське село в снігу"), що був мальований під екваторіальним сонцем! Це, власне, є ПАРАДОКС АДАМСА, остання фаза СИНДРОМА АДАМСА, який Поль Валері втілив у сентенції: "Щастя — найжорстокіша зброя в руках часу".

Чому, власне, Адамс? На це питання може відповісти лише той, хто обирає людей і все інше, що має стати символом. Завести годинник може кожен, але механізм знає тільки годинникар. Коли ми приймаємо рішення, так як Адамс, коли вирішив втекти, ми заводимо годинник, і вам не потрібно бути Богом, щоб це зробити. Але хто з нас знає, чи не заводимо ми бомбу уповільненої дії, чи будильник, який задзвонить тільки тоді, коли прийде час, чи звичайний годинник, який завмирає після того, як розкрутиться вся пружина, і замовкне в обіймах смерті? Це знає лише годинникар. Не варто запитувати, чому він вибрав Адамса своїм інструментом. Ми можемо так само добре дослідити мотиви покликання певного рибалки з Галілеї.

Питання: "Чому, власне, Адамс?" також може стосуватися прізвища, якому так сприяє Провидіння. Хіба моряк Вільям Адамс із Кента на самому початку XVII століття не був першим європейцем, який назавжди оселився в Японії й одружився з японкою, хоча залишив дружину й дитину в англійському домі? (цього персонажа популяризували книга і серіал "Сьогун"; історики пишуть, що японський тиран не хотів відпускати Адамса, але слід пам'ятати, що він дав йому необмежену свободу судноплавства, а отже, можливість легко втекти, на яку Адамс ніколи не наважився, тому що він уже знав смак японської дружини і не був ідіотом). Адамс - прізвище, взяте від першої людини в Біблії, від предтечі, що пояснює, чому Адамс.

Наш Адамс на ім’я Джон прийняв рішення з тих же причин, що й інші. Він був сином ірландського доглядача маяка. Сім'я та оточення так мучили його, що він залишив дружину та дітей і втік назавжди, змінивши ім'я на Олександр Сміт, щоб його не могли знайти. Таким чином він обірвав перший якірний трос.