Безлюдны острови 2-3

"На ній видно старого сивого коня, зовсім худого, смертельно вичерпаного тяжкою працею і всім довгим життям. Бідна тварина стоїть на місці, страшенно покинута і самотня, посеред рівнини, скупо порослої сохлою травою; тут же стирчить сукувате дерево, похилене, або ж зламане вітрами. На землі лежить череп, а подалі, ззаду, білий кінський скелет перед халупою мисливця на нічийних собак. Наверху небо, покрито важкими хмарами; день такий же понурий і темний".

Самотній кінь не перестав працювати. Повернувшись з шпиталю додому, він сів перед дзеркалом і намалював власний портрет – "Автопортрет з відрізаним вухом" (колекція Блоків в Чикаго), що перечить думці польського художника, Францішека Ейсмонда, що "ключем успіху портретиста є як найдокладніше відтворення вуха". Спокійно, замислено, він палить люльку. З правої сторони голови бинти, що приховують шрам, звідси і помилка стількох, що пишуть про нього )в тому, і Стоуна), що він відрізав собі праве вухо. Вони забувають, що художник малював дзеркальний відбиток – він відрізав собі ліве вухо. Він знав, що робить. Бо, завдяки цьому автопортретові, він відрізав обидва вуха – ліве в натурі, праве на полотні. Пара вух для Асклепія.

На останні дев'ятнадцять місяців життя (з яких рік просидів в божевільні) його було визнано саме божевільним. Тому багато людей писало, що він постраждав розумом, і треба було лише Антуана Арно, щоб заперечити цій нісенітниці, кричачи:

"Ван Гог не був божевільним, це його твори були атомними бомбами (...). Перед обличчям сліпучого візіонерства цього творця вся психіатрія видається шпиталем для скажених і переслідуваних мавп (...). Якщо річ йде про його відрізане вухо, то в цьому акті була чітка логіка, і світ, що безустанку напихується лайном різного виду, щоб реалізувати власні нікчемні цілі, повинен стулити пику в цій справі".

Час повернутися до Греції. Вперше я переміряв її в добі так званої диктатури полковників. Я йшов по слідах янінського паші Алі Тебелина і певної візантійської ікони[3]. Мені допомагав Плутархос Теохарідіс, приятель з часів навчання в Римському Університеті, вказуючи сліди та перекладаючи грецькі тексти англійською мовою. Його допитували в зв'язку з тим в поліції, дуже ґречно і з повною вирозумілістю до історичних інтересів приятеля з країни, що належала до червоних. В Дельфах ми попрощалися. Він повертався до Салонік, бо його відпустка скінчилася, я ж поплинув на Пелопонес.

В барі парому до мене присів, щоб разом випити, незнайомець. Представився він грецьким журналістом. Чоловік був випереджаюче милим. Частував сигаретами і багато говорив, даючи зрозуміти, що ненавидить полковників і тоскує за демократією у власній вітчизні. На грека він не був схожий, але, без сумніву, був з півдня. Моєї симпатії він не пробудив – навіть і не знаю, чому. Було в ньому щось від сицилійців, готових співчувати, навіть плакати разом з дружиною чоловіка, якого допомогли прикінчити. Нічого більше я не міг прочитати з його очей – це були очі, які не дивилися співбесідникові в обличчя.

І потім наші кроки постійно випадково схрещувалися. В Олімпії ми випадково зустрілися в руїнахю В Спарті мені здалося, що я бачу його на другій стороні вулиці. В Мікенах я наштовхнувся на нього в темнрті фальшивої гробниці Агамемнона. Неподалік від Епідавру ми, випадково, вибралися до однієї таверни, щоб пообідати. Ми пили грецьке вино. Він показав мені свій досконалий фотоапарат, "хассельблад" з телеоб'єктивом і касетний магнітофон, "Вангогс", з вбудованим мікрофоном. Сказав, що це спеціальні магнітофони для професіоналів, які не можна набути у вільному продажу. Під кінець запропонував показати мені в Епідаврі дещо незвичайне.