Безлюдны острови 2-3

Ні, трагічно не те, що його картини не купували (ми їх купили), а те, що – через голод – він був змушений продати свої роботи торговцею всіляким мотлохом, який перепродав їх як "полотна для перемальовування". Сьогодні вони висять у багатьох буржуазних вітальнях, запацьорені красивими пейзажиками. Зішкребіть свої ландшафт, публіко, там ван Гог під ним – "big money".

Він плював на публіку, яка незмінно очікувала, що творець буде до неї підлещуватися, але він запрагнув спільноти творців – це була третя і остання спроба створення "загальної території". Через мистецтво, на далекому півдні Франції, в Арлі. Там є багато римських руїн, в тому числі і амфітеатр – перший старожитній амфітеатр, якого я торкнувся. Для ван Гога він теж був першим. Ірвінг Стоун в книзі "Пристрасть до життя" пише, що перші свої кроки після прибуття до Арлю Вінсент скерував саме до цієї будівлі: "Видряпавшись наверх по сходах, він досяг вершини амфітеатру. Там сів на кам'яному блоці і роздивився по околиці, над якою встановив себе паном та майстром". Перрюшо стверджує, що саме з тієї хвилі ван Гог "уникає римських будівель, якби лякався зміритися з ними, дуже вже виразно почути від них, що вони говорять". Що йому сказав той амфітеатр?

В Арлі ван Гог орендує за гроші, одержані від брата Тео, жовтий будиночок. Змучений самотністю, він бажає створити тут художній "фаланстер" – спільний будинок і майстерню художників. Введений в ентузіазм цією думкою, він доносить братові, що "моряки, коли бажають вкласти в щось найбільші зусилля, співають разом, щоб додати собі духу, знайти спільний тон. Саме цього бракує художникам!".

Але на заклик самітника приїжджає лише Гоген. Аж Гоген! Гоген є найвеличнішим він буде Богом цього Раю, буде передувати їм всім – Вінсент не може всидіти від щастя.

Вони замешкують разом. І майже відразу жовтий будинок робиться повним злою електрикою. Їхні естетичні смаки настільки різні, що кожна дискусія про живопис закінчується сваркою. Ван Гог і справді "не надається до спільного проживання" - під час одного з діалогів кидає в Гогена келишком. Гогену теж вистачає такого братерства душ, він збирається виїхати. "Спільний спів" виявився фантазією, "спільний тон" скреготом, для Вінсента рушиться весь світ В День Різдва він хапає бритву, біжить за приятелем, наздоганяє його на вулиці, бажаючи спіймати його і затримати. Атакує, але сталевий погляд француза (погляд "людини з Марсу", як повість потім ван Гог), зсаджує його на землю. Він повертається з похнюпленою головою, програв усе. Вдома відтинає собі вухо, старанно миє його, запаковує і відносить публічній дівчині, яка бачила у власному житті різні ексгібіціонізми, які чоловіки виправляли з власним тілом, але, побачивши вухо, впала без чуття на підлогу.

В деяких біографіях ван Гога можна прочитати, що він покалічив себе "під впливом галюцинацій, чуючи якесь дзижчання у вусі". Яка маячня! Він зробив це, бо так закликала совість – і провів екзекуцію. Але чому власне на вусі? Цієї відповіді, яку я вам надам, ви ніде не знайдете, хочалише вона є правдивою.

Пастор з Борінажу знав кожен крок Христа, вчення якого він проголошував, намагаючись наслідувати, можливо, не Його (бо це було б блюзнірством), але, принаймні, найбільш апостольського з апостолів, святого Петра. Переміна в художника не відібрала в нього пам'яті. Поліція фарисеїв нападає на Галілеянина, а святий Петро ранить мечем одного з бандитів ("видобувши меча, він вдарив слугу першосвященника і відрубав йому вухо") – це є в кожному з євангелій. І він почув себе ти самим поліцейським бандитом, який хотів спіймати кращого за себе, а оскільки не було нікого, хто б міг його покарати – покарав себе сам: позбувся свого поліцейського вуха, яке зненавидів і віддав його повії, бо воно заслуговувало лише цього. Але фарисеї викрали вухо з кабінету доктора Рея – як крадуть думки великих померлих, щоб оспівувати ними створення нових галер – і, закривши в клітці, за прягли до служби.

Кільчастий ошийник замкнувся. Відрізавши собі вухо, він припинив боротися з осамотненням, зрозумівши, що є сказаним. І почав вмирати ("Життя витікає з мене"). Протягом тих дев'ятнадцяти місяців він був конем з гравюри, якого пророчо описав в листі до брата 15 листопада 1878 року: