Читаем Безлюдны острови 2-3 полностью

Святилище Асклепія в Епідаврі було чимось на кшталт санаторного комплексу високого класу – воно мало, окрім шпитальних приміщень, власні лазні, "гімназіон", "катагогіон" (дещо типу постоялого двору) і амфітеатр. Цей останній, велетень, втоплений в гірське збіччя, розрахований на 15 тисяч місць, вважався одним з найбільш чудесних в древньому світі. Зберігся він добре і є прекрасною візитною карткою того світу. Коли я прибув туди о обумовлений час, мій знайомий, що видавав себе за грека, збіг по східцях "theatronu" (аудиторії) вниз.

- Говори найтихішим шепотом! – попередив він, ще до того, як я встиг привітатися.

- Для чого... Щось сталося? Пан повинен був показати мені...

- Тииии... – він поклав палець на вуста і потягнув мене до центру великого кола "оркестріону". – Є дещо більш важливе. У нас до тебе прохання.

- Слухаю.

- Треба перевезти чоловіка з села до Нафпліону, звідтіля його вивезуть кораблем з цитрусовими. За мною можуть стежити, але ж ти міг би узяти його своєю машиною. Це не займе більше, як година.

- І хто то такий? – відшепнув я.

- Біженець з тюрми, політичний. Його тортурували. Ти можеш це зробити?

Амфітеатр в Епідаврі

- Не можу.

- Боїшся?

Я дивився на півколо кам'яних сидінь, відполірованих сонцем до блиску. Пекло немилосердно. Золотий жар розливався над пагорбом, усе було тихо, крім тіней, що тремтіли в далеких деревах на схилі.

- Ні, я просто думаю, що ти шпик, — відповів я зі спокоєм людини, яка каже своєму другові, коли той запитує про здоров’я його дружини: "Не пизди, я ж знаю, що ти її коханець".

Його ж просто замурувало. Якусь мить він дивився на мене широко розплющеними очима — вперше глянув мені в обличчя. Потім розреготався:

- Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Чудово! Ти або божевільний, або жартуєш! (поплескав мене по плечу). Ідеально, жарт за жарт! Бо я теж пожартував, інакше б не змусив тебе шепотіти, чоловіче! А тепер піднімись наверх і подивись, що все було записано. Я залишив свої "вангогз" там із увімкненим мікрофоном.

Я підвів очі. Наді мною були десятки рядів кам’яних сидінь.

- Це неможливо, — сказав я. — Навіть з найкращим мікрофоном такий тихий шепіт з метра не запишеш, а це ж метрів за сто.

- Іди і подивись, — повторив він.

Я довго піднімався на верхній ряд. Нагорі я побачив магнітофон. Перемотав стрічку і відтворив її. Наш шепіт лився з динаміка, записаний так добре, що ми ніби прикладали губи до мікрофона!

Пізніше я дізнався з прочитаного, що амфітеатр в Епідаврі є найбільшим феноменом античної акустики: на його захмарному кінці чітко чути кожен шепіт чи шелест в "оркестроні". Невідомо, якою магією стародавній, конструктор Поліклет Молодший досяг такого ефекту просто неба – сучасні архітектори можуть про це лише мріяти. Я стрепенувся, бо раптом хтось прошепотів мені на вухо так близько, що, здавалося, торкнувся губою моєї скроні:

- Обережно, я відвернусь до тебе спиною та чиркну сірником.

Я подивився вниз. З такої відстані мій співбесідник виглядав маленьким чорним черв’яком. Через мить я почув біля вуха тріск полум’я.

- Зрозумів? - запитав він.

На протилежному боці з'явилися кілька туристів. Я навів камеру на оркестрон і зробив фото. Побачивши це, він махнув рукою на прощання чи в знак насмішки й почав йти геть.

- А магнітофон! — крикнув я йому вслід.

Він зупинився і обернувся. Я почув той самий шепіт, тільки менш чутний, бо він був поза центром:

- Який магнітофон?

Я глянув на кам’яну лаву: там, де щойно лежав магнітофон, стояла клітка з вухом! Я заплющив очі і знову відкрив їх. Заради Бога! — подумав — звідки це вухо взялося?!

- Яке вухо? – ледь чутно запитав він, дійшовши до прямокутної брами між "театроном" і руїнами "скене".

Я сидів на цих каменях, поки жар не погасили хмари, що пливли над горизонтом. Без сонця амфітеатр здавався ще більш неживим і спустошеним, моторошним у своїй мовчазній тиші – мармуровий скелет на схилі пагорба, за яким причаїлася акустика далеких просторів у рамі єдиної проданої картини ван Гога. Я втомився і пішов, думаючи про те, як я тобі все це розповім.

Якщо ти зрозумів лише половину, не хвилюйся. Життя і любов важливіші. Так, старий.

ОСТРІВ 3

ТЕЛЛЬ ЕЛЬ-АМАРНА (ЄГИПЕТ)

НЕФРЕТЕТЕ (НЕФЕРТІТІ)

ОСІРІЗАЦІЯ

"Осіріс-Хет-анчі відкинув відкидаючого, який живе диханням. Хет-анчі скинув Осіріса з

Трону в день свята Сокари. Хет-анчі має дихання. Хет-анчі проковтнув богиню Чет, з'їв

богиню Несерет... Хет-анчі прорвався крізь гору. Хет-анчі живе диханням. Що він

поділив, те йому й віддали…"

(давньоєгипетська "Книга саркофагів", розділ 275

"Немає нічого хитрішого за людину... Щоб ти ніколи не потрапляв у руки людини".

(давньоєгипетська історія за Лейденським папірусом )

Перейти на страницу:

Похожие книги

Образы Италии
Образы Италии

Павел Павлович Муратов (1881 – 1950) – писатель, историк, хранитель отдела изящных искусств и классических древностей Румянцевского музея, тонкий знаток европейской культуры. Над книгой «Образы Италии» писатель работал много лет, вплоть до 1924 года, когда в Берлине была опубликована окончательная редакция. С тех пор все новые поколения читателей открывают для себя муратовскую Италию: "не театр трагический или сентиментальный, не книга воспоминаний, не источник экзотических ощущений, но родной дом нашей души". Изобразительный ряд в настоящем издании составляют произведения петербургского художника Нади Кузнецовой, работающей на стыке двух техник – фотографии и графики. В нее работах замечательно переданы тот особый свет, «итальянская пыль», которой по сей день напоен воздух страны, которая была для Павла Муратова духовной родиной.

Павел Павлович Муратов

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / История / Историческая проза / Прочее
Айвазовский
Айвазовский

Иван Константинович Айвазовский — всемирно известный маринист, представитель «золотого века» отечественной культуры, один из немногих художников России, снискавший громкую мировую славу. Автор около шести тысяч произведений, участник более ста двадцати выставок, кавалер многих российских и иностранных орденов, он находил время и для обширной общественной, просветительской, благотворительной деятельности. Путешествия по странам Западной Европы, поездки в Турцию и на Кавказ стали важными вехами его творческого пути, но все же вдохновение он черпал прежде всего в родной Феодосии. Творческие замыслы, вдохновение, душевный отдых и стремление к новым свершениям даровало ему Черное море, которому он посвятил свой талант. Две стихии — морская и живописная — воспринимались им нераздельно, как неизменный исток творчества, сопутствовали его жизненному пути, его разочарованиям и успехам, бурям и штилям, сопровождая стремление истинного художника — служить Искусству и Отечеству.

Екатерина Александровна Скоробогачева , Екатерина Скоробогачева , Лев Арнольдович Вагнер , Надежда Семеновна Григорович , Юлия Игоревна Андреева

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / Документальное
Айвазовский
Айвазовский

Иван Константинович Айвазовский — всемирно известный маринист, представитель «золотого века» отечественной культуры, один из немногих художников России, снискавший громкую мировую славу. Автор около шести тысяч произведений, участник более ста двадцати выставок, кавалер многих российских и иностранных орденов, он находил время и для обширной общественной, просветительской, благотворительной деятельности. Путешествия по странам Западной Европы, поездки в Турцию и на Кавказ стали важными вехами его творческого пути, но всё же вдохновение он черпал прежде всего в родной Феодосии. Творческие замыслы, вдохновение, душевный отдых и стремление к новым свершениям даровало ему Чёрное море, которому он посвятил свой талант. Две стихии — морская и живописная — воспринимались им нераздельно, как неизменный исток творчества, сопутствовали его жизненному пути, его разочарованиям и успехам, бурям и штилям, сопровождая стремление истинного художника — служить Искусству и Отечеству.

Екатерина Александровна Скоробогачева

Искусство и Дизайн