Читаем Читанка для Мануеля полностью

а ось лист, який отримала дружина бразильського консула перед тим, як тупамарос повернули їй чоловіка, і в ньому сказано: «Сеньйоро Апарасідо Ґоміде, геть усі знають про ваші страждання й вашу тривогу. Усні й друковані засоби масової інформації щодня нагадують про вашу драму: вашого чоловіка, дипломатичного представника за кордоном, викрали й пов’язали таким чином із подіями політичного характеру. Сеньйоро, не ви одна плачете. Але про мої страждання і тривогу не говорить ніхто. Я плачу сама. Я не маю ваших можливостей подбати, щоб мене чули, сказати й собі, що «моє серце розбите», «я б хотіла знову побачити свого чоловіка». Ваш чоловік живий, і до нього добре ставляться. Він повернеться. А мій помер під тортурами, його вбила Перша армія. Він страчений без суду і без вироку. Я просила повернути його тіло. Ніхто мене не слухав, навіть комісія з прав людини. Я не знаю ні що з ним зробили, ні де його викинули. Він звався Маріо Альвес де Суза Вієйра, працював журналістом. Поліція Першої армії заарештувала його 16 січня цього року в Ріо-де-Жанейро. Його привели в казарму військової поліції, де по-звірячому били цілісіньку ніч, посадили на палю, що мала зубці, як пилка, й металевою щіткою здерли йому шкіру з усього тіла, бо він відмовлявся виказати інформацію, якої вимагали кати з Першої армії і Департаменту політичного й соціального порядку. В’язні, яких водили до камери тортур прибирати підлогу, вкриту кров’ю та екскрементами, бачили, як умирав мій чоловік, як йому текла кров ротом і носом, він лежав голий на підлозі, задихався і просив пити. Регочучи, військові кати не дозволили надати йому бодай найменшу допомогу».

— Уже розуміємо, — кивнув Ролан, — ça va comme ça[156].

— Ще ні, я зараз закінчу, — роздратовано зауважила Сусанна. — «Я знаю, сеньйоро, що ви не здатні зрозуміти моїх страждань, крім того, біль кожної людини завжди тяжчий від болю решти людей. Але, сподіваюся, ви розумієте, що умови, які призвели до викрадення вашого чоловіка і катування до смерті мого чоловіка, завжди однакові: дуже важливо усвідомити, що насильство-голод, насильство-злидні, насильство-утиски, насильство-недостатній розвиток, насильство-тортури призводять до насильства-викрадення, до насильства-тероризму, насильства-ґерильї, і дуже важливо розуміти, хто утверджує насильство на практиці: ті, хто провокує злидні, чи ті, хто бореться проти них. Ваш відчай і ваші страждання доводять, що ваш чоловік був добрим головою родини, що ви оплакуєте його відсутність і що його життя дуже важливе. Так само й Маріо Альвес був добрим головою родини і я теж сумую за ним. Він мав доньку, яку дуже любив, був розумний, освічений, добрий, ніколи нікого особисто не скривдив. Він загинув за любов до пригноблених, до жертв несправедливості, до тих, хто не має голосу й не має надії. Він боровся за те, щоб величезні матеріальні й людські ресурси нашої країни використовували для загального добра. Я палко прагну розв’язку, щасливого для вас, сеньйоро, і для тупамарос». Підпис: Дільма Борхес Вієйра.

— Уже розвидняється, — мовив Ередіа. — Бери, красуне, клей, а я піду зварю вам перше світанкове «нескафе», це найкраща кава, надто коли її заварює бразилець.

Його голос лунав незвично, то був не голос Ередіа, і навіть не його хода, коли він, обернувшись плечима, майже побіг, щоб сховатися на кухні.

* * *

А тепер треба перейти міст, це неважко, кілька метрів від дверей готелю, місто підступно, як і завжди, давало ранковий ляпас, опустилося сіре, дощове небо, тхнуло викидними газами, афіші ґвалтували очі, цирк змінював щотижня свою програму електричних кухонь та меблів у кредит, «Renault», «Philips», агентства нерухомості, поточені часом вивіски, давні оголошення: «ВИРОБНИЦТВО ХІРУРГІЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ ІЗ КАУЧУКУ І ПЛАСТИКУ», плакат готелю «Terrass», міст, що веде до площі Кліші, там, на другому краї; але перехід через міст — річ нескладна, є тротуари з парапетами, тож перехожі захищені від смерті під колесами муніципальними указами, штрафами і покараннями; треба перейти, дивлячись на червоний і зелений вогні; у певному розумінні я почуваюся так, ніби найгірше лишилося позаду, підсумоване в цьому готельному плакаті та чайових, лишених на краю брудної стійки; насправді було б перебільшенням стверджувати, що перехід мосту, щоб повернутися, становить проблему.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза