Читаем Читанка для Мануеля полностью

— Вулиця Камброн на розі вулиці Мадемуазель, — сказав Андрес, кинувши газету на підлогу таксі. Їхати до Лонштайна могло бути помилкою, але Андрес не бачив, що іншого він міг би робити, крім курити і пити. Вийшов на розі й пішов далі пішки, потім повернув, щоб збити зі сліду тих, хто, можливо, стежить за візитами до рабинчика, зайшов до бару на вулиці Комерс, і то саме тоді, коли відвідувачі слухали повідомлення про несподіване викрадення уповноваженого з координації латиноамериканських справ у Європі, як охарактеризував його диктор на тлі цілковитої байдужості слухачів, що чекали важливих новин: про погоду та півфінал чемпіонату. Я запитував себе, чи Людмила тепер удома, мені нічого не коштувало б зателефонувати, але Людмила не лишилася вдома, там є порей, платівка Ксенакіса і платівка Джоні Мітчелл[157], яку я не мав часу послухати, кава, Ксенакіс, Джоні Мітчелл і ліжко, спокуса, отут, недалеко, за кілька кварталів, а може, й Людмила, бо Маркос не такий уже бовдур, щоб вплутати її у справу, якій газета «Fígaro» присвятила всю другу сторінку, проте Людмила не лишилася вдома, ці речі не залежать від Маркоса, хай там як, краще піднятися до рабинчика й почути новини, але після цієї думки я, звичайно, не ворушився, ще одна кава, п’ять зірочок коньяку «Martell» таки ще давалися взнаки в підшлунковій, можливо, я навіть задрімав на хвилину в тому закутку, де були тільки пес і два пенсіонери, день був довгий і робочий, уряди, яким направили ультиматум викрадачів, оголосять про свою постанову в перші години пополудня за французьким часом; отже, лице або хрест для Веремії, і тепер лице, ба більше, ніж лице, неймовірно, думав Андрес, потягуючись і шукаючи сигарети, раптом ти усвідомлюєш, що викрадення — не така вже рідкісна річ, ба навіть у моді, трапляються в будь-якій країні, вже не кажучи про повітряних піратів, не розумію, як такі дії й далі можуть бути ефективні, ясно, що координатор латиноамериканських справ — це вже не жарт, але припустімо, що вони не погодяться на обмін, припустімо, що настане пора і тоді. Людмила мала лишитися вдома, таж не могла вона. Отже, Маркос та Ередіа, це їхня робота, або ж Роланова. Так, але згодом і в цій країні, Людо. Ти безперечно спиш удома, я повинен. Таж я, звісно, знаю її, телефон дзвонить у пустому домі, похмурий безкінечний дзвінок, справжня судома. А що, як поїхати у Вер’єр, але ж це безглуздо, я здатний накликати на них ще більшу біду, а Людмила цієї миті або вдома, або в Лонштайна і грається з Мануелем, єдина розважлива дія — піти до рабинчика, цікаво, мені здається, ніби я не ставав під душ, це, безперечно, липкість робочого дня, але треба бути недоумком, щоб думати, ніби я міг складати інвентар, ніби щодня обирав лице або хрест, нічого не змінюється, друже, чорна пляма тут, незважаючи на бідолашну дівчину, бідолашна дівчина дивилася на цвинтар, який ти сучий син, Андресе Фаво, скільки разів кидати жереб лице або хрест, а потім знову пройти попідруч із нею через міст, і ми йдемо, це робочий день для нас обох, навіть якщо ти не хочеш, навіщо стільки заяложеності і стільки ліжка, де заповіт ночі, дешева рибка, котяча лапка, де лице або хрест, чому клейстер чорної плями приклеїв тебе до цієї протертої лави, до ще однієї кави з коньяком, яку ти негайно замовиш.

— Каву і коньяк, — негайно замовив Андрес.

* * *

У Мануелевій читанці ця стаття фігурує під досить загадковою назвою «Пригоди невеличкого наказу», авторське право на яку знову належить Маркосові:



Можна було передбачити, що Лонштайн раз по раз забуватиме про Мануеля, тож хлопчик меланхолійно ссав бахрому на віконних шторах, ніколи не праних людською рукою після 1897 р., коли мадам Лавуазьє, власниця квартири, повісила цей гідний похвали допоміжний пристрій для захисту очей від сонця, що його, на думку рабинчика, годі побачити коли-небудь під час осоружного життя в цьому вавилоні, недоречно прозваному містом світла. Ще не доторкнувшись до дзвоника, Андрес почув регіт Лонштайна, що привітав його лівою рукою, бо до правої в нього причепилася вирізка, безперечно призначена Мануелеві, щоб він прочитав її коли-небудь, якщо настоянки бахроми на слині дадуть йому змогу дійти до ліквідації неписьменності.



— Глянь, яка краса, — прохрипів рабинчик, — глянь, друже, на цей супердовис, список ювілеїв, і зверни увагу, що пише один з наших співвітчизників, думаю, він ще ніколи не відступав так далеко від мистецтва нічого не казати.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза